Постановка проблеми. Стаття присвячена дослідженню питання репродуктивних прав військовослужбовців, що в контексті воєнного стану в Україні набуває особливої актуальності. Дослідження цієї теми передбачає аналіз як вітчизняного, так і зарубіжного законодавства, а також практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Під час бойових дій реалізація права на батьківство для військовослужбовців стає надзвичайно важливим аспектом. Це питання не лише впливає на розвиток суспільства, а й стосується забезпечення прав та законних інтересів тих, хто захищає державу, тому важливо враховувати як юридичні, так і соціальні аспекти репродуктивних прав військовослужбовців.
Стан опрацювання. Дослідженням репродуктивних прав в Україні займалися й продовжують займатися такі вчені, як О. Васильченко[1], Л. Дешко, Н. Парамонова[2], О. Сінькевич[3], В. Чечерський[4] та інші. Ці науковці активно аналізують правові аспекти забезпечення репродуктивних прав, їхнє місце в системі прав людини, гарантії захисту та практичні аспекти їхнього забезпечення.
Мета статті полягає в дослідженні та аналізі стану забезпечення репродуктивних прав військовослужбовців в Україні на державному рівні. Стаття спрямована на виявлення поточних викликів, з якими стикаються військовослужбовці та їхні родини в забезпеченні своїх прав під час проходження військової служби, на висвітлення потреб цієї категорії населення та проблем, що виникають у питанні забезпечення балансу приватних і публічних інтересів. Об’єктом дослідження є репродуктивні права військовослужбовців, а предметом — правове регулювання репродуктивних прав військовослужбовців в Україні та інших країнах.
Виклад основного матеріалу. Після збройного вторгнення країни-агресора на територію України питання дотримання прав військовослужбовців стало ще гострішим та нагальнішим у суспільстві. У контексті війни в Україні, де військовослужбовці не лише захищають державу та дають відсіч ворогу, а й щохвилини ризикують своїм життям та здоров’ям, питання репродуктивних прав, зокрема права на батьківство і права на сім’ю, набувають особливого значення. В умовах постійного ризику військовослужбовці часто перебувають у ситуації, коли потрібно тримати баланс між власним сімейним життям та інтересами держави. Нерідко складність підтримання такого балансу може стати джерелом психологічного стресу та конфліктів з оточуючими, що впливає на їхній психічний стан та ефективність виконання службових обов’язків. У цивільному контексті посмертне зачаття дітей можна досліджувати з різних причин: вшанування померлої коханої людини, народження брата або сестри для раніше народженої дитини чи зниження вартості зачаття дитини з використанням донорських гамет.
Важливість дослідження цієї проблематики полягає в тому, що в умовах військового конфлікту захист прав людини набуває особливого значення. Репродуктивні права військовослужбовців визначають їхню здатність на власний розсуд розпоряджатися правом на сім’ю та батьківство, що, своєю чергою, є важливим чинником самовизначення військовослужбовця як особистості, яка має не лише обов’язки, а й права. Крім того, забезпечення репродуктивного права виявляється у збереженні генофонду нації, запобіганні вимиранню населення, а також у можливості дружини народити дитину від загиблого чоловіка-військовослужбовця, що є одним із можливих способів зберегти пам’ять про нього. Тому гарантування й захист прав військовослужбовців на репродукцію — це аспект не лише рівності в питаннях, що стосуються права на сім’ю, а й забезпечення існування українців як нації.
Репродуктивні права ґрунтуються на визнанні фундаментального права всіх пар та окремих осіб самостійно й відповідально обирати кількість дітей, час їхнього народження, тривалість інтервалів між пологами та мати доступ до інформації й засобів, необхідних для реалізації такого вибору, а також на визнанні права кожного індивіда на досягнення найвищого рівня сексуального та репродуктивного здоров’я[5].
У контексті євроінтеграційних прагнень України захист репродуктивних прав набуває особливої ваги. Нині саме європейські юрисдикції є провідними у закріпленні й захисті репродуктивних прав. Хоч на загальноєвропейському рівні є лише поодинокі випадки закріплення подібних положень, а відповідне регулювання відрізняється в різних країнах Європи, щороку робляться кроки для вирішення цієї проблеми, зокрема на рівні Європейського Союзу. 7 травня 2024 року Рада Європейського Союзу прийняла директиву, яка, серед іншого, гарантує доступність медичних послуг для захисту сексуального та репродуктивного здоров’я[6]. Важливе значення має резолюція Європейського парламенту від 11 квітня 2024 року (2024/2655(RSP)), стаття 3 якої гарантує, що «кожна людина має право на тілесну автономію, на вільний, поінформований, повний і загальний доступ до репродуктивного здоров’я та прав, а також до всіх відповідних послуг охорони здоров’я»[7]. Можна зробити висновок, що на національному рівні багатьох країн зроблено більше кроків у напрямку захисту репродуктивних прав, а законодавство Європейського Союзу в цій сфері все ще перебуває на початковому етапі розвитку. Однак наявність відповідних змін свідчить про актуальність цього питання для України, яка має адаптуватися до європейських стандартів захисту прав людини. Це підкреслює важливість інтеграції прогресивних підходів та регулювання для забезпечення належного рівня репродуктивних прав і свобод, що відповідають сучасним вимогам та європейським цінностям.
Український законодавець визначає право на батьківство не лише як фундаментальну потребу людини, а й як одне з важливих прав, що захищається та забезпечується в рамках національного законодавства.
Ключову роль у закріпленні права на батьківство, на нашу думку, відіграє Конституція України. У статті 51 передбачено, що «сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою», що визначає важливість права на батьківство не тільки як елемента суспільних відносин, а й як один із ключових об’єктів державного захисту[8].
Окрім Конституції України, це питання також закріплено в Сімейному кодексі України, який установлює юридичну основу для права на батьківство, визначаючи його як одне з невід’ємних прав особи. Стаття 50 передбачає, що кожен має право на батьківство[9].
Крім стандартних правових норм, які гарантують загальний захист сімейних відносин, важливим елементом забезпечення права на батьківство в українському законодавстві є Закон України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей». У ньому передбачено можливість кріоконсервації репродуктивних клітин для збереження репродуктивної функції у випадку можливої втрати внаслідок виконання службових обов’язків.
Прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення права військовослужбовців та інших осіб на біологічне батьківство (материнство)»[10], на нашу думку, український законодавець зробив важливий крок, який полягає в деталізації питання кріоконсервації репродуктивних клітин військовослужбовців. Зокрема, було передбачено, що у випадку загибелі або визнання особи померлою, забезпечується безоплатне зберігання генетичного матеріалу. Це суперечить попередній нормі, яка передбачала, що після загибелі або визнання особи померлою зберігання її репродуктивних клітин припинялося з подальшою утилізацією[11]. Нововведений закон не лише заповнює правову прогалину в питанні забезпечення репродуктивного права військовослужбовців на випадок загибелі або визнання особи померлою, а й створює додатковий захист права військовослужбовців на батьківство.
Отже, ми вважаємо, що прийняття цього закону демонструє не тільки зацікавленість законодавця у вирішенні цієї проблеми шляхом створення правового захисту прав військовослужбовців, а й стурбованість збереженням української нації. Нормативне закріплення репродуктивних прав військовослужбовців також важливе для їхнього соціального захисту та психологічного благополуччя. Воно визнає та гарантує їм можливість реалізувати своє право на батьківство, що є важливим аспектом їхнього життя. Регулювання цих прав на законодавчому рівні не тільки сприяє їхній психологічній стійкості, а й відображає важливість суспільної підтримки. Забезпечення нормативного захисту репродуктивних прав військовослужбовців свідчить про соціальну відповідальність держави перед громадянами.
Для об’єктивної оцінки ефективності українського законодавства у сфері репродуктивних прав варто дослідити досвід інших країн у цій галузі. Ознайомлення із законодавчими актами інших країн дає змогу провести порівняльний аналіз і виявити особливості правового регулювання різних правових систем. Це допоможе виявити сильні та слабкі сторони українського законодавства та намітити шляхи його подальшого вдосконалення.
У світі існують різні підходи до питання «продовження роду після смерті». Деякі країни, такі як Німеччина, Швеція, Італія, Франція та Канада, взагалі заборонили репродукцію після смерті. Інші, такі як Велика Британія, Бельгія, Австралія та деякі штати США, дозволяють репродукцію після смерті лише за умови, що померлий залишив письмовий «біологічний заповіт». Однак деякі держави, такі як Ізраїль та окремі штати США, допускають можливість продовження роду після смерті. Тож, на нашу думку, порівняння ставлення до посмертної репродукції є важливим для розуміння різниці підходів деяких країн.
У США наразі немає законодавчих обмежень або заборони на вилучення чи зберігання гамет. Правова система США визнає право живої людини планувати події після її смерті через складання заповіту або створення заповідального довірчого фонду щодо свого майна. Особа не може змусити інших використовувати її гамети для зачаття дитини після своєї смерті; проте людина може кріоконсервувати свої гамети, дозволяючи подружжю або коханій людині мати вибір щодо їх використання.
За таких обставин донор може навіть обмежити цей вибір особами, яких він або вона уповноважує приймати рішення. Особа також може вплинути на посмертне рішення щодо збору її сперми або яйцеклітин, давши згоду на це в документі, який також деталізує, як і ким будуть використані зібрані гамети після її смерті[12].
У німецькому праві, а саме в Законі про захист ембріонів (ESchG), існує чітка заборона на штучне запліднення після смерті чоловіка без його попередньої згоди. Ця заборона регулюється § 4 цього Закону та має на меті захист прав індивідуальної автономії та самовизначення кожного члена сім’ї. Закон зазначає, що будь-яке штучне запліднення спермою чоловіка після його смерті без його згоди є незаконним та несанкціонованим діянням. Це правило має на меті запобігти потенційним етичним і правовим проблемам, пов’язаним з використанням сперми померлої особи для запліднення. Таким чином, німецький законодавець уникнув потенційних спорів щодо батьківства та спадкових прав, які можуть виникнути внаслідок таких ситуацій[13].
В ізраїльському праві обмежений дозвіл на запліднення після смерті чоловіка є результатом двох рішень Верховного Суду, які встановили жорсткі умови для подібних випадків. Згідно з декретом, посмертне використання біоматеріалу дозволяється лише у випадках, коли померлий залишив чіткі вказівки або його дружина може підтвердити «передбачуване» бажання померлого. Це обмеження протистоїть ширшому підходу, який би дозволив більш вільне використання сперми померлих[14].
Бельгійське законодавство про репродуктивні технології дозволяє посмертну репродукцію після смерті одного з подружжя, якщо обоє партнерів дали на це згоду. При цьому ця репродуктивна технологія може бути реалізована не раніше ніж через шість місяців і не пізніше ніж через два роки після смерті партнера. Ці кілька місяців після смерті даються живому партнерові для прийняття обґрунтованого рішення щодо подальшої долі ембріонів. З одного боку, така регламентація строків можливого посмертного зачаття дитини встановлює чітке розуміння того, коли така дитина може народитися і, відповідно, як врегулювати питання спадкування за померлим батьком. З іншого боку, дворічний термін видається досить тривалим, якщо майбутня дитина збереже права спадкування, що безпосередньо впливає на спадкоємців, які вже є суб’єктами спадкового права. Проте позитивним моментом є те, що законодавець дає час подумати й прийняти свідоме та неімпульсивне рішення[15].
Підсумовуючи цю частину дослідження, можна зробити висновок, що посмертна репродукція стала предметом детального вивчення в усьому світі. Погляди на цю практику різняться залежно від країни, що відображає складні етичні, культурні та правові відмінності. У більшості країн робляться спроби збалансувати право на репродуктивну автономію із захистом інтересів усіх сторін, що можуть бути залучені до цього процесу. Етичні питання включають згоду померлої особи та етичні аспекти рішень родичів або партнерів. Культурні відмінності також впливають на ставлення до цієї практики, особливо в суспільствах із різними концепціями сім’ї та репродукції. Визначення принципів регулювання посмертної репродукції залишається предметом активних дискусій у наукових, етичних та юридичних колах.
Важливе значення для дослідження питань захисту репродуктивних прав людини має судова практика Європейського суду з прав людини, оскільки стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що практика Суду є джерелом права. Викладення практики ЄСПЛ у рішеннях сприяє розвиткові конституційної теорії та формуванню правової бази для захисту репродуктивних прав. Це дозволяє судам враховувати міжнародні стандарти прав людини під час вирішення справ у цій сфері. Такий підхід посилює захист прав і свобод особи в контексті репродуктивного здоров’я та сприяє визнанню цих прав невід’ємною складовою конституційного ладу.
У справі «Baret et Caballero v. France» від 14 вересня 2023 року заявниці оскаржили відмову Франції дозволити експорт сперми та ембріонів їхніх померлих чоловіків до Іспанії, де посмертне зачаття було законним. Вони стверджували, що це порушило їхні права за статтею 8 Конвенції. Однак Суд постановив, що порушення статті 8 не було, оскільки французькі органи влади збалансували конкуруючі інтереси та діяли в межах свого розсуду. Суд визнав, що заборона втручалася в приватне життя заявниць та їхнє право вибирати, що станеться з їхніми ембріонами чи гаметами. Проте він визнав заборону необхідною для підтримки суспільних цінностей і запобігання обходу національного законодавства. Суд також визнав законодавчі зусилля, спрямовані на узгодження доступу до допоміжної репродукції з етичними проблемами. Незважаючи на нещодавні зміни в законодавстві, що поширюють право на допоміжну репродукцію на жіночі пари та самотніх жінок, Суд підтвердив виправдання для збереження заборони[16].
Справа «Petithory Lanzmann v. France», вирішена 12 листопада 2019 року, стосувалася прохання заявниці передати сперму її померлого сина для медичної допоміжної репродукції або гестаційного сурогатного материнства. Вона прагнула отримати доступ до сперми свого сина, щоб виконати його останні бажання, зокрема пожертвувати її для лікування безпліддя або сурогатного материнства — процедур, дозволених в Ізраїлі та Сполучених Штатах Америки.
Суд визначив два різні аспекти скарги заявниці: по-перше, вона стверджувала, що є непрямою жертвою від імені свого покійного сина, а по-друге, що є прямою жертвою, оскільки була позбавлена можливості стати бабусею. Проте Суд визнав обидві частини заяви неприйнятними. Він підкреслив, що право вирішувати питання батьківства не підлягає передачі та що стаття 8 Конвенції не гарантує права стати бабусею чи дідусем[17].
Звернення до прецедентів Європейського суду з прав людини є важливим аспектом конституційного розвитку України в контексті захисту репродуктивних прав. Врахування рішень ЄСПЛ українськими судами визначає формування правових норм, що сприяють розширенню прав і свобод у цій сфері. Це може не тільки вплинути на розвиток правової системи України, а й забезпечити імплементацію міжнародних стандартів у національне законодавство. Використання прецедентів ЄСПЛ стає важливим елементом судового розгляду справ, пов’язаних із репродуктивними правами, та зміцнення конституційної доктрини України. Аналізуючи та інкорпоруючи рішення Європейського суду в національне законодавство, Україна приводить своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів. Такий підхід допомагає уніфікувати правові стандарти та сприяє ефективному захисту прав і свобод людини, зокрема у сфері репродуктивного здоров’я та репродуктивних прав. Тому посилання на прецеденти Європейського суду з прав людини є необхідним елементом розвитку правової системи України, що сприяє гармонізації з міжнародними стандартами та забезпечує ефективний захист конвенційних прав.
Отже, підсумовуючи, можна зробити висновок, що важливість дослідження цієї проблематики зумовлена не лише тим, що в умовах війни питання реалізації прав військовослужбовців набуває особливої актуальності. Комплексність цієї проблеми полягає в забезпеченні балансу між приватними інтересами військовослужбовців і публічними інтересами держави, у пошуку компромісу між сучасними методами вирішення проблеми та етичними засадами суспільства. Кожна країна обирає свій шлях забезпечення репродуктивних прав, зважаючи на різні погляди на мораль, етику та життя.
Для України це питання особливо гостре через необхідність зберегти пам’ять про кожну особу, яка стала на захист Батьківщини, дати шанс на безпечне майбутнє країни та Українського народу, враховуючи проблеми, що виникли внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Військові, як і всі громадяни, мають право на вільний вибір щодо свого сімейного життя та батьківства. Інша причина нагальності змін у законодавстві — збереження генофонду та національної ідентичності. Важливо забезпечити зв’язок між військовими та їхніми сім’ями, зв’язок між поколіннями українців. Крім того, забезпечення репродуктивних прав військовослужбовців сприяє підтримці їхнього психологічного та емоційного благополуччя, а також благополуччя їхніх сімей. Можливість мати сім’ю та дітей — важливий аспект стабільності та підтримки для військових у стресових умовах служби.
Врахування практики Європейського суду з прав людини, європейських і міжнародних стандартів, відображених у законодавствах інших країн, надзвичайно важливе для реалізації права на батьківство українських військових. Прогресивні кроки України в цьому напрямі свідчать про усвідомлення державою свого обов’язку щодо захисту прав людини та поліпшення умов життя своїх громадян, зокрема тих, хто захищає державу. Ці кроки підкреслюють важливість, яку Україна надає захисту репродуктивних прав військовослужбовців, і демонструють готовність держави до вирішення цих питань на законодавчому та практичному рівнях.
Висновок. Отже, проаналізувавши викладене, можна зробити висновок, що забезпечення репродуктивних прав військовослужбовців — ключовий елемент не лише їхнього особистого благополуччя, а й має стратегічне значення для українського суспільства та майбутнього держави.