Концепція інтересу в конституційному праві: до питання розуміння понять «суспільний інтерес» та «особливе суспільне значення» в провадженнях за конституційними скаргами

Змінами до Конституції України 2016 року був запроваджений новий механізм захисту конституційних прав і свобод – конституційна скарга. Законодавчий механізм правового регулювання конституційної скарги з’явився через рік з набранням чинності новою редакцією Закону України «Про Конституційний Суд України» (далі – «Закон про КСУ»). Розробляючи цей новий механізм, законодавець передбачив процесуальні «фільтри» прийнятності конституційних скарг. Зокрема такі «фільтри» встановлені статтями 55, 56 та 77 Закону України «Про Конституційний Суд України»: (1) конституційна скарга повинна відповідати формальним вимогам щодо оформлення, встановленим Законом про КСУ (стаття 55); (2) особа, що подає конституційну скаргу, повинна бути суб’єктом права на конституційну скаргу (стаття 56); (3) вичерпано всі національні засоби юридичного захисту (за наявності ухваленого в порядку апеляційного перегляду судового рішення, яке набрало законної сили, а в разі передбаченої законом можливості касаційного оскарження –- судового рішення, винесеного в порядку касаційного перегляду); та (4) з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням, у якому застосовано закон України (його окремі положення), сплинуло не більше трьох місяців (стаття 77).

Водночас законодавець встановив виняток з останньої вимоги, передбачивши можливість прийняття конституційної скарги до розгляду поза межами тримісячного строку з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням, якщо Суд визнає її розгляд необхідним із мотивів суспільного інтересу. Кореспондуюче цьому положення також міститься в статті 63 Закону про КСУ, частина третя якої надає право Суду відмовити у припиненні розгляду конституційної скарги у разі подання суб’єктом права на конституційну скаргу заяви про її відкликання, якщо Суд вважатиме, що порушені у скарзі питання мають особливе суспільне значення для захисту прав людини.

Ці поняття є предметом небагатьох критичних досліджень. Так О. Щербанюк вважає, що поняття «суспільний інтерес» є оціночним поняттям та має недостатньо визначений характер. На її думку, це не узгоджується з принципом правової визначеності^[1]. М. Ставнійчук також відносить це законодавче положення до оціночних, суб’єктивних, а відтак чітко не визначених законодавцем способів поведінки Конституційного Суду України^[2]. Н. Наливайко і О. Чепік-Трегубенко вважають, що питання щодо змістовного наповнення поняття «суспільний інтерес» та критеріїв його визначення потребують належної уваги^[3].

Практика Конституційного Суду України щодо застосування частини другої статті 77 Закону про КСУ також наразі не дає можливості визначити мотивацію Суду при відмові у задоволенні клопотань про розгляд конституційної скарги з мотивів суспільного інтересу. В ухвалах колегій про відмову у відкритті конституційного провадження просто вказується, що немає підстав для розгляду скарги у розумінні другої частини статті 77 Закону про КСУ^[4]. Позиція Суду полягає в тому, що тягар доведення існування мотивів суспільного інтересу покладається на суб’єкта права на конституційну скаргу^[5]. Однак наявна практика Суду не містить юридичних позицій щодо критеріїв наявності суспільного інтересу і стандартів їх доведення.

Не буде перебільшенням сказати, що концепція «інтересу» є наскрізною в конституційному праві. Разом з тим її зміст залишається досить невизначеним. Метою цієї статті є дослідження і розкриття концепції інтересу в конституційному праві, її генези і значення, а також пов’язаних з цим ключових понять «суспільний інтерес» і «особливе суспільне значення» в контексті проваджень за конституційними скаргами. Для цього в статті окреслено особливості моделі конституційної скарги, запровадженої в Україні, визначено роль і функції оціночних понять в конституційному праві і, зокрема «інтересу», через звернення до постструктуралістської методології запропоновано розуміння цієї категорії, запропоновано критерії і підходи до визначення нормативного змісту концепцій «суспільний інтерес» і «особливе суспільне значення» в процесуальних положеннях, що регламентують розгляд конституційних скарг.

Слід на початку підкреслити, що концепція «інтересу» для конституційного провадження за конституційними скаргами має особливе значення. На відміну від конституційних проваджень за іншими конституційними зверненнями ця концепція є визначальною для цілей прийнятності скарги, а також для подальшого розгляду. Тому, говорячи про концепцію «інтересу» в конституційному провадженні за конституційною скаргою, слід мати на увазі особливості української моделі конституційної скарги.

Українська модель конституційної скарги.

Загалом в теорії виділяють дві моделі конституційної скарги: нормативну і повну. Нормативна модель конституційної скарги дозволяє особі оскаржити до органу конституційної юрисдикції конституційність нормативно-правового акта, внаслідок застосування якого така особа зазнала порушення конституційних прав і свобод. Іншими словами, за такої моделі предметом оскарження є нормативно-правовий акт, що став підставою для прийняття індивідуального акту. Як підсумовано в Дослідженні про індивідуальний доступ до конституційного правосуддя, виданому Венеціанською комісією в 2011 році, «… у системах, де передбачена тільки нормативна конституційна скарга, індивідуальний акт, яким був застосований нормативний акт, не може бути оскаржений до Конституційного Суду, а подальший контроль з боку Конституційного Суду не стосується застосування нормативного акту»^[6].

Повна модель конституційної скарги дає можливість особі оскаржити будь-який акт, дію чи бездіяльність, включаючи акти індивідуальної дії і судові рішення. Як зазначається в Дослідженні про індивідуальний доступ до конституційного правосуддя, за такої моделі «… особи можуть оскаржити загальний акт, якщо він прямо застосовується до них, або оскаржити індивідуальний акт, що він їх стосується»^[7]. При цьому орган конституційної юрисдикції не вирішує конкретну судову справу по суті, обмежуючись виключно її конституційними аспектами, а також не вирішує питання законності оскаржуваного акту^[8], тобто не здійснює інстанційний контроль за рішеннями загальних судів.

Під час роботи Конституційної комісії, утвореної Президентом України в 2015 році для розробки проєктів змін до Конституції України, обговорювалися можливості запровадження як нормативної, так і повної моделі конституційної скарги в України. Більшість членів комісії висловилися за нормативну модель конституційної скарги, хоча значна частина членів і консультантів комісії виступали за повну модель. Компромісом стали формулювання нової статті 151-1, в якій визначено повноваження Конституційного Суду України щодо розгляду конституційних скарг, встановлені підстави та предмет оскарження, і частини четвертої статті 55 Конституції, в якій право на конституційну скаргу визначено в якості конституційного права.

На рівні вказаних положень Конституції України українська модель отримала суттєві відмінності від класичної нормативної моделі. Тому при розробці нової редакції Закону про КСУ, робоча група Ради з питань судової реформи, виходила з системного взаємозв’язку положення частини четвертої статті 55 Конституції України з положеннями статті 151-1 Конституції України, що вимагало врахування природи конституційного права на конституційну скаргу та функцій інституту конституційної скарги, які полягають у забезпеченні ефективного захисту конституційних прав і свобод і, як наслідок, захисту Конституції України, її цінностей і принципів, але також відсутності в конституційних положеннях вимоги чи критерію наявності порушення конституційного права чи свободи як умови доступу до КСУ. Це вимагало певної адаптації нормативної моделі конституційної скарги, закладеної в статті 151-1, до вимог частини четвертої статті 55 Конституції України. Зокрема, такі особливості української моделі конституційної скарги, прямо чи імпліцитно визначеними на рівні Закону України «Про Конституційний Суд України» стосуються:

предмету конституційного контролю за конституційними скаргами: поняття «закон», що міститься в статті 151-1, має визначатися з оглядуна те значення, яке йому надається судовою практикою. Саме тому робоча група запропонувала, а законодавець погодився, передбачити у частині третій статті 89 Закону України «Про Конституційний Суд України» можливість визнання Конституційним Судом у своєму рішенні неконституційності тлумачення загальним судом законодавчого положення. Іншими словами, Конституційний Суд України має враховувати не тільки текст оскаржуваного законодавчого положення, але й контекст і те, як таке положення розуміється і застосовується на практиці, а «закон» для цілей застосування інституту конституційної скарги має включати практику тлумачення і застосування такого закону судами. Конституційною підставою для такого розуміння терміну «закон» є саме частина четверта статті 55, адже у випадку виключно текстуального аналізу для цілей конституційного контролю за конституційними скаргами, система захисту конституційних прав і свобод, встановлена статтями 55 та 151-1 Конституції України, була б обмежена у своїй ефективності. Такий підхід підтверджується і самою логікою конституційних положень щодо вичерпання національних засобів захисту і вимоги про застосування закону в остаточному судовому рішенні. Більше того, законодавче положення може мати декілька однаково можливих тлумачень. І оскільки тлумачення законодавчого положення є невід’ємною складовою його застосування судами, таке положення має розумітися саме у тому значенні і сенсі, яке йому надають суди, зокрема касаційні суди, які забезпечують сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, що визначені процесуальним законом^[9];

підстав і оцінки неконституційності. У розумінні приписів пункту 6 частини другої статті 55 Закону про КСУ належним обґрунтуванням конституційної скарги вважаються наведені в ній аргументи про те, що оспорюваний закон (його окремі положення) суперечить нормам розділу ІІ Конституції України^[10]. Це повністю відповідає функціям і ролі конституційної скарги в системі захисту конституційних прав і свобод. Однак, на відміну від інших конституційних звернень, оцінка відповідності Конституції України не може включати оцінку дотримання встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності законами України;

критеріїв інтересу в аспекті права на звернення до КСУ (locus standi). Ані стаття 55, ані стаття 151-1 Конституції України не вимагають доведення того, що суб’єктивне конституційне право особи, що звертається з конституційною скаргою, мало зазнати порушення. Стаття 151-1 говорить про переконання особи, що застосований в його чи її справі закон не відповідає Конституції України. На конкретизацію цих положень частина перша статті 55 Закону про КСУ визначає в якості предмета скарги перевірку на відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих положень), а пункт 6 частини другої статті 55 Закону встановлює вимогу щодо обґрунтування тверджень щодо неконституційності закону України (його окремих положень) із зазначенням того, яке з гарантованих Конституцією України прав людини, на думку суб’єкта права на конституційну скаргу, зазнало порушення внаслідок застосування закону.

Іншими словами, ані Конституція, ані Закон про КСУ не вимагають доведення чи обґрунтування того, що саме суб’єктивне право чи свобода, гарантовані Розділом ІІ Конституції, є порушеними. На суб’єкта права на конституційну скаргу покладається обов’язок обґрунтування того, що внаслідок застосування оскаржуваного закону чи його окремого положення зазнають чи можуть зазнавати порушення конституційні права і свободи. Він не зобов’язаний доводити, що саме його суб’єктивне право порушене або порушується, створено або створюються перешкоди для його реалізації або відбуваються інші ущемлення його прав та свобод.

Тому слід розмежовувати питання інтересу суб’єкта права на конституційну скаргу, що надає право на звернення до КСУ (суб’єктивний інтерес як складова locus standi), і суспільного інтересу, що має отримати визнання і захист в результаті конституційного провадження. Інтерес суб’єкта права на конституційну скаргу, що є передумовою звернення до КСУ, визначається через наслідки, які оскаржуваний закон має чи може потенційно мати для його прав та інтересів^[11].

Критерії інтересу, про які йдеться, стосуються суто процесуального питання відкриття конституційного провадження і дозволяють визначити, чи є обґрунтованим звернення до механізму конституційної скарги як засобу юридичного захисту за конкретних обставин справи. Застосований в остаточному судовому рішенні закон може і не порушити суб’єктивне конституційне право особи; його вплив на права та інтереси суб’єкта права на конституційну скаргу може бути опосередкованим чи потенційним. Однак саме це має бути обґрунтовано в конституційній скарзі відповідно до вимоги зазначення того, «яке з гарантованих Конституцією України прав людини … зазнало порушення внаслідок застосування закону». Іншими словами, від суб’єкта права на конституційну скаргу не вимагається, аби він чи вона доводили порушення їх власних конституційних прав, але вони повинні обґрунтувати наявність суб’єктивного інтересу у конституційному провадженні.

В цьому полягає зв’язок між суб’єктивним інтересом суб’єкта прав на конституційну скаргу і суспільним інтересом, що імпліцитно закладений в механізм конституційної скарги. КСУ, виконуючи засадничу функцію захисту Конституції, зокрема конституційного ладу, принципів і цінностей, конституційних прав і свобод, має зважати при розгляді питання прийнятності скарги на цю свою функцію. Це означає, що суб’єкту права на конституційну скаргу може бути відмовлено у відкритті провадження, якщо ці критерії не дотримані, навіть якщо існують підстави вважати, що закон чи практика його застосування не узгоджуються з Конституцією. Адже питання locus standi стосується суто визначення того, чи має конкретна особа, враховуючи конкретні обставини справи, право порушити перед КСУ питання конституційності конкретного закону. Другий аспект цих критеріїв інтересу, що випливає з першого, полягає в тому, що за наявності «мотивів суспільного інтересу» КСУ вправі визнати необхідним розгляд конституційної скарги навіть у випадку недотримання тримісячного строку відповідно до частини другої статті 77 Закону про КСУ, а також відмовити у припиненні розгляду скарги навіть у разі подання суб’єктом права на конституційну скаргу заяви про її відкликання, якщо порушені у конституційній скарзі питання мають особливе суспільне значення для захисту прав людини.

винятків з вимог прийнятності. Частина четверта статті 55 Конституції гарантує кожному право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом. Положення статті 151-1 Конституції України встановлюють підстави реалізації права на конституційну скаргу та умови виникнення у особи правосуб’єктності щодо звернення з конституційною скаргою до Конституційного Суду України^[12]. На рівні Закону про КСУ конкретизовані положення статті 151-1 Конституції України з урахуванням системного взаємозв’язку з положенням частини четвертої статті 55 Конституції України, зокрема встановлені критерії прийнятності. Стаття 77 Закону передбачає три такі критерії, що застосовуються кумулятивно:

1. прийнятність за формою і суб’єктом (відповідність вимогам, передбаченим статтями 55, 56 Закону);
2. прийнятність за критерієм вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту (наявність ухваленого в порядку апеляційного перегляду судового рішення, яке набрало законної сили, а в разі передбаченої законом можливості касаційного оскарження – судового рішення, винесеного в порядку касаційного перегляду); та
3. прийнятність за строком звернення (з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням, у якому застосовано закон України (його окремі положення), сплинуло не більше трьох місяців).

З цього останнього критерію Законом передбачений виняток: конституційна скарга може бути прийнята поза межами вимог щодо строку звернення, якщо Конституційний Суд визнає її розгляд необхідним із мотивів суспільного інтересу. Під час роботи над законопроєктом «Про Конституційний Суд України», робоча група Ради з питань судової реформи запропонувала зробити виняток з вимог прийнятності не тільки щодо строку звернення, але й з вимоги щодо вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту, якщо цього вимагатимуть мотиви суспільного інтересу^[13]. На обґрунтування такого підходу висувалися три ключові аргументи. Перший полягав у цілеспрямованості частини четвертої статті 55 Конституції – це положення має тлумачитися у спосіб, що забезпечує ефективність і практичність гарантованого ним права. Однак одночасно воно має розумітися в контексті всієї статті 55, що гарантує право на суд. Тому конституційна скарга як інститут в системі захисту гарантованих Конституцією прав має компліментарну функцію по відношенню до національних засобів юридичного захисту. Тому якщо національні засоби юридичного захисту не спроможні захистити і відновити порушене конституційне право, тобто коли існує суттєва дисфункція правової системи, їх вичерпання не повинно становити перепону у доступі до Конституційного Суду, адже у такому випадку prima facie наявний суспільний інтерес у виправленні такої дисфункції. Другий аргумент спирався на практику Європейського Суду з прав людини, який досить гнучко підходить до оцінки дотримання вимоги щодо вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту згідно вимог статті 35 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод^[14]. Третій аргумент полягав у імпліцитному встановленні критеріїв інтересу, про що йшлося вище. Однак законодавець не погодився з такою пропозицією, залишивши можливість застосування винятку лише до третього критерію щодо строків звернення^[15];

дискреційного повноваження КСУ відмовити у припиненні розгляду конституційної скарги навіть у разі подання суб’єктом права на конституційну скаргу заяви про її відкликання. Частина третя статі 63 Закону про КСУ надає дискрецію Конституційному Суду щодо продовження розгляду конституційної скарги, якщо особа, що звернулася з такою скаргою, подає заяву про її відкликання, за умови, що порушені у конституційній скарзі питання мають особливе суспільне значення для захисту прав людини. Інші конституційні звернення безвідносно до їх форми можуть бути відкликані за письмовою заявою суб’єкта звернення в будь-який час після відкриття конституційного провадження, але до переходу Суду в закриту частину пленарного засідання для ухвалення рішення чи надання висновку^[16].

Ці особливості відрізняють модель конституційної скарги, запровадженої відповідно до частини четвертої статті 55 і статті 151-1 Конституції України, від інших форм звернень до Конституційного Суду України. Вони також відрізняють українську модель від класичної нормативної моделі конституційної скарги, що дає підстави говорити про гібридний характер української моделі конституційної скарги. Адже така модель дозволяє включити до предмету конституційного контролю за конституційними скаргами судову практику і прогалини в праві, а її дизайн включає в якості визначального елементу критерій інтересу, а не порушення конституційного права чи свободи (що є важливим, але не визначальним питанням для провадження за конституційною скаргою в Україні).

Окреслені аспекти української моделі конституційної скарги підводять нас до питання визначення чи розуміння «інтересу» в конституційному праві.

Поняття «інтерес» в конституційному праві.

Право, а тим більше конституційне право, завжди було відкритою системою, що здатна сприймати і категоризувати нові соціальні явища, не втрачаючи внутрішньої єдності і стабільності. Така відкритість є особливою рисою конституційних категорій, адже Конституція як основоположний акт правової системи держави і правопорядку, повинна бути здатною прийняти нові поняття, категорії і соціальні явища.

Якщо поглянути на конституційні тексти за останні двісті років, можна виділити два протилежні підходи до написання конституцій: конституції як рамкові документи, в яких містяться доволі загальні положення щодо змісту і застосування конкретних конституційних норм, та конституції як кодифікації, що містять більше детальних чи деталізованих положень, визначень і умов застосування конституційних норм^[17]. Відмінність між двома підходами полягає у деталізації конституційних положень, хоча як рамкові конституції можуть містити деталізовані положення, так і конституції-кодифікації можуть використовувати досить загальні формулювання. Однак через сам характер конституційного тексту, який приймається на невизначений строк (парадокс «вічної конституції»^[18]) та має визначати досить загально принципи і стандарти^[19], аби забезпечити стабільність і єдність конституційного ладу, в конституційних текстах широко використовуються абстрактні та оціночні поняття, положення, принципи і припущення, що не мають і не можуть мати чіткого визначення в конституційному тексті. Недаремно Андре Мармор називає невизначеність і абстрактність серед шести головних характеристик писаних конституцій, разом з нормативним верховенством, судовим контролем, довговічністю, складністю зміни, двоскладовим змістом (конституційні положення поділяються на ті, що визначають структуру урядування, і ті, що встановлюють перелік конституційних прав і свобод)^[20].

Термін «інтерес» з різними термінологічними конотаціями в тексті Конституції України відноситься саме до таких оціночних і невизначених понять. І це характерно не тільки для конституційного права України. Недаремно Комісія з правової реформи Австралії у своїй доповіді «Серйозні порушення права на приватне життя в цифрову епоху» дійшла висновку, що «Термін «публічний інтерес» не слід визначати, але питання, що становлять публічний інтерес можуть бути законодавчо визначені. Цей перелік не повинен бути вичерпним, але він може надати судам корисні вказівки …»^[21]. Таким же чином Об’єднаний комітет з питань приватності і судових заборон Парламенту Сполученого Королівства погодився, що не повинно бути законодавчого визначення суспільного інтересу, оскільки «рішення щодо того, що становить суспільний інтерес у конкретній справі, є питанням оцінки …»^[22].

Сам термін «інтерес» не тільки становить поняття, що використовується в різних галузях права, в соціології, антропології, історичній, економічній науках, політології, психології тощо, але й має явний міждисциплінарний характер. Однак в жодній науковій дисципліні немає загальноприйнятого визначення цього терміну^[23]. До того ж, в науковій літературі, судових рішеннях і законодавстві спостерігається досить значний термінологічний плюралізм, адже для означення подібних понять використовують і словосполучення «публічний інтерес», і «суспільний інтерес» і «інтерес суспільства», не кажучи вже про «державні інтереси», «національні інтереси», «інтереси держави». На думку А. Белохлавека, «Публічний інтерес називають невизначеною концепцією, але його краще означити як абстрактну інституцію (чи абстрактну категорію), що отримує визначеність тільки у співставленні з конкретною нормою права – тобто, зокрема, метою чи цілями такого конкретного правоположення»^[24] Як зазначає Бері Бозман стосовно поняття «інтересу», наявна «певна загадка …, адже практично всі вважають, що публічний інтерес є життєво важливим у публічній політиці і урядуванні, але немає згоди щодо того, що саме він собою представляє»^[25]. Інший впливовий дослідник цього питання Ентоні Даунс ще в 60-і роки писав, що якщо публічний інтерес розглядати як «концепцію», а не «функцію», то немає жодної необхідності давати йому визначення, як, власне, і таким поняттям як «любов, справедливість, влада»^[26]. Роберт Мертон відносить концепцію «інтересу» до «протоконцепцій», тобто термінів, що використовуються без концептуальної чіткості і визначеності і тому не здатні виконувати науково значиму функцію: «Протоконцепція – це рання, рудиментарна, окрема і переважно не пояснена ідея … а концепція – загальна ідея, що будучи одного разу визначеною, означеною, суттєво узагальненою і розтлумаченою, є здатною ефективно скеровувати дослідження різноманітних явищ»^[27]. Альберт Гіршман взагалі говорить про «парадигму інтересу» в західній науковій думці^[28], а Річард Сведберг вважає, що незважаючи на розмаїття вживань цього терміну, все ж існує певна узгодженість і подібність у багатьох визначеннях, що даються поняттю «інтерес», і тому він є, власне, концепцією, що використовується у багатьох наукових сферах, підходах і традиціях^[29].

Як зазначає Р. Сивий, «ключовим питанням проблеми інтересу в цілому і необхідною передумовою плідного застосування цієї категорії у юридичній науці є з’ясування природи і суті самого явища інтересу»^[30]. Тому для цілей аналізу поняття інтересу в конституційному праві слід дещо зупинитися на суті цього концепту в науковому і юридичному обігу.

Термін «інтерес» походить з латини від поєднання «inter-» (між) та «esse» (бути) у значенні «те, що є між чимось» або «те, що відрізняє»^[31]. І хоча введенням в загальний обіг терміну «інтерес» ми завдячуємо римському праву і давньоримській політичній думці, сама концепція інтересу є набагато давнішою^[32].

У вітчизняній і російськомовній літературі загалом виділяють чотири підходи до розуміння поняття «інтерес»: об’єктивний, суб’єктивний, об’єктивно-суб’єктивний та теорію подвійності інтересів^[33]. Об’єктивний підхід виходить з того, що інтерес існує автономно в якості системи суспільних відносин, безвідносно якостей його носія^[34]. Суб’єктивний підхід розглядає інтерес як атрибут свідомості його носія, а в якості його основи – спонукання чи мотивацію^[35]. Об’єктивно-суб’єктивний підхід пропонує певний компроміс між двома попередніми підходами, постулюючи, що інтерес не існує поза свідомості його носія, але цей елемент свідомості формується в системі об’єктивних відносин^[36]. Четвертий підхід, як вбачається, є логічним розвитком третього і полягає у визнанні існування подвійної природи інтересу як об’єктивного і суб’єктивного явища^[37].

Західний науковий наробок щодо розуміння інтересу є більш різноманітний^[38]. Альберт Гіршман в своїй роботі «Пристрасті та інтереси» вказує, що починаючи десь з 1600 року, можна говорити про інтереси як «нову парадигму» в науковій думці, що придатна ефективно слугувати для аналізу багатьох проблем і розробки різноманітних аналітичних підходів^[39]. З ним погоджується і Річард Сведберг, вказуючи, що «… виникнення концепції інтересу на Заході дійсно позначило народження нової перспективи. Ця концепція отримала багато більше змістів, аніж будь-яка з концепцій у суспільних науках, і це уможливлює її використання у різних теоріях, які не досить узгоджуються між собою»^[40].

Аналізуючи концепцію інтересу в суспільних науках, слід вказати на кілька важливих моментів, притаманних багатьом розумінням інтересу в різних теоріях і доктринальних підходах. По-перше, багато дослідників не намагаються сформулювати критерії розуміння інтересу, обмежуючись описовими техніками, як то «економічний інтерес», «політичний інтерес», «законний інтерес», «правовий інтерес», «національний інтерес» тощо. По-друге, інтереси переважно розглядаються у часовому вимірі: короткострокові інтереси, довгострокові інтереси. По-третє, у відношенні носія інтересу продовжується дискусія щодо того, чи можуть бути інтереси неусвідомленими. По-четверте, чи слід розглядати інтереси як даність або як соціальний конструкт.

Загалом в західній науковій думці виділяється чотири типології підходів до розуміння інтересу^[41]:

аболіціоністський підхід, згідно якого поняття «інтерес» є надто невизначеним, багатозначним, анахронічним і неадекватним для його використання в науковому дискурсі^[42];

нормативний підхід, що визначає предметом свого аналізу «спільне благо», що є відмінним від сукупності приватних інтересів, тобто фокусується на тому, що становить інтерес громади чи суспільства загалом^[43]. У такому вимірі поняття інтересу має методологічне значення для аналізу публічних чи суспільних інтересів як «етичних стандартів для оцінки публічної політики як мети, якої мають прагнути публічні службовці»^[44]. Майкл Левін та Дженніфер Форенс, також в контексті публічного інтересу, обстоюють позицію, що теорія інтересу є позитивною теорією, оскільки дозволяє дослідити мотивації при прийнятті рішень, і нормативною теорією, оскільки також дозволяє розробити методологічну основу для визначення того, що має мотивувати посадовців при прийнятті рішень^[45]

консенсуально-комунітарний підхід, що визначає предметом дослідження інтереси більшості або досягнений консенсус. Так Ентоні Даунс, аналізуючи роль і зміст публічного інтересу в демократичному урядуванні, обстоює ідею «мінімального консенсусу», що необхідний для становлення і функціонування демократичного суспільства^[46]. Цей підхід виходить з презумпції існування певних «базових правил», якими керуються органи державної влади, і реалізації ними «основоположних соціальних політик», що розуміються і поділяються більшістю громадян^[47].

теорії процесу охоплюють три доктринальні підходи (агрегативний, плюралістичний і процедурний)^[48], предметом досліджень яких є те, як формується розуміння інтересу, особливо публічного інтересу в ході пошуку компромісу і врахування різнонаправлених інтересів, як взаємодіють різні групи громадськості і як формуються розуміння того, що є інтересом для того, щоб бути визнаним публічним інтересом. Певною мірою ці теорії фокусуються на «конфлікті інтересів» в соціальному чи політичному сенсі в силу різних підходів до індивідуації (тобто способу ідентифікації і розрізнення), і тому особливий наголос роблять на необхідності формулювання практичних і логічних підстав для прийняття рішень, а не лише апелювання до моральних принципів.

Для цілей розгляду поняття і ролі концепції інтересу в конституційному праві слід коротко звернутися до історії ідеї цього поняття. Це поняття в юридичному і політичному вжитку виникає в Англії в XVII ст.: «правовий інтерес», «земельний інтерес», «грошовий інтерес» тощо^[49]. Як зазначає Джон Ганн, «інтереси в сучасному значенні широко дискутувалися в період Громадянської війни в Англії … Згодом до цього додалися земельні і торгові інтереси, а пізніше – грошові інтереси для опису інвесторів у певні публічні фонди»^[50].

Концепція інтересу виникає як політична концепція обмеження «пристрастей» правителів (Макіавеллі, герцог де Роган)^[51]. Одночасно в моралізаторській літературі XVI-XVII ст. ця концепція набуває етичного виміру (Еразм Ротердамський, Ларошфуко, Монтень, Паскаль) знову ж таки для приборкання пристрастей. Її становлення нерозривно пов’язане з новою «протестантською етикою» в розумінні Макса Вебера та становленням ідей Просвітництва (Спіноза, Ньютон, Гобс, Лок). Оскільки на заміну божественному провидінню приходить парадигма людини розумної, ідея існування певних трансцендентних законів, що є валідними як для фізичного світу, так і для суспільства, виникає потреба пояснення рушійних сил, як тих, що обумовлюють природні явища, так і тих, що визначають умови існування і взаємодії людей в організованому суспільстві. Наукова революція і Просвітництво розвивалися навколо простої аксіоми, за якою світ являє собою єдину систему, єдине ціле, і може бути пояснений за допомогою раціональних методів. Як зазначає Ісайя Берлін, «від Декарту і Бекона та послідовників Галілея та Ньютона, від Вольтера і енциклопедистів до Сен-Сімона, Конта та Бакля, та вже у нашому столітті, Г. Уелса, Берналя, Скіннера і віденських позитивістів з їхнім ідеалом єдиної системи усіх наук, природних і суспільних, це була саме програма сучасного Просвітництва, що відігравала вирішальну роль у соціальній, правовій та технологічній організації нашого світу»^[52].

Політичні ідеї Просвітництва заклали основи для нових концепцій політичної легітимності, публічного порядку та законодавчої держави. Влада цих ідей невідворотно вела до маргіналізації і витіснення багатонормативності попередньої епохи і утвердження єдиного нормативного порядку – права як втілення суверенної волі^[53]. Всі інші системи – мораль, етика, теологія, традиція, право, політика – були секуляризовані і раціоналізовані. Соціальні революції XVIII ст. породили «суспільство обмежень» ^[54] і бюрократичну державу. Ця цивілізаційна парадигма вимагала раціоналізації, нормалізації і уніфікації суспільства, соціальних практик і соціальної влади^[55] задля утопічної мети покращення людського життя^[56]. Невипадково ідея писаної конституції виникає одночасно з ідею сучасної кодифікації.

Виникнення поняття «інтересу» в політичній науці і юриспруденції, власне, пов’язане з (1) раціоналізацією державного управління, перетворення його на «зрозумілий» і ефективний процес та (2) утвердженням «мононормативності» в суспільних регуляторах через запровадження «монополії» права, тобто санкціонованих (чи у нечисленних випадках толерованих) державою норм. Ці процеси вимагали віднайдення і запровадження концепцій, що були б достатньо гнучкими і всеохоплюючими для когнітивної раціоналізації світу, соціальних практик і суспільних відносин. Нова когнітивна картина світу, трансформована науковими відкриттями у математиці, небесній механіці, природничих науках, заклала основи для розуміння світу як фізичного, так і соціального, як єдиного цілого, що має, на думку філософів Просвітництва, керуватися однаковими законами. В цьому контексті інтерес почав розглядатися як ключове поняття для пояснення людської поведінки. Недаремно Гельвецій пафосно проголошував: «Якщо фізичний світ керується законом руху, то всесвіт моральний у не меншій мірі підпорядковується закону інтересу»^[57]. Однак як і більшість понять та концепцій, що швидко набувають популярності та обігу в публічному дискурсі, поняття інтересу тривалий час залишалося наскільки самоочевидним, що ніхто з філософів Просвітництва не вважав за потрібне надати визначення чи здійснити категоризацію цього поняття. Воно настільки міцно увійшло до понятійного апарату, незважаючи на свою невизначеність, що перетворило попередню дихотомію категорій – пристрасть/раціо, що з часів Платона скеровувала дослідження людської мотивації – на трихотомію.

Певним водорозділом в історії категорії «інтерес» в юридичному дискурсі, коли це поняття отримує значення поза традиційним використанням для цілей комерційного обігу і судової практики у комерційних справах, стали Великі революції останньої чверті XVIII ст. У дореволюційні часи, коли розуміння права розвивалося в рамках парадигми Наукової революції, основними постулатами цієї парадигми в англосаксонському праві були переконання щодо існування певної незмінної основи, що об’єднувала багато нормативних порядків, – природного права (the Law of Nature), раціонального права (the Law of Reason) і отриманих через одкровення законів Божих (the revealed Law of God), що не можуть бути змінені ані за згодою народу, ані волею суверена^[58]. В континентальному праві ця парадигма спричинила інший напрямок дискурсу – легоцентризм, що виник з «номофілії» XVIII ст.^[59] Марі-Лор Дюкло-Грекур називає декілька причин такої «пристрасті до закону» в публічній думці XVIII ст.: перші пов’язані з соціальними перетвореннями, зокрема зростанням влади буржуазії і її ліберальними сподіваннями, що раціоналізація права призведе до покращення нравів, інші, психологічні, – за аналогією між вихователем і законодавцем – покладали на законодавство функцію виховання суспільства; законодавець має навчити та виховати людей за допомогою нечисленних і лапідарних законів, на кшталт тих, що відомі з міфології та історії Античності^[60].

Концепція інтересу під час Великих революцій останньої чверті XVIII ст. стрімко мігрує у політичну і нову конституційно-правові площину. Конституція США 1789 р. не містить терміну «інтерес»^[61]. Водночас у «Федералісті» батьки-засновники США використовують цей термін як певну мету, ідеал чи потребу, що виникає у процесі функціонування організованого суспільства: «Земельний інтерес, виробничий інтерес, торговий інтерес, грошовий інтерес з багатьма іншими меншими інтересами, виникають з потреби у цивілізованих націях і поділяють їх на різні класи, якими рухають різні сентименти і погляди. Регулювання цих різних і суперечливих інтересів становить основне завдання сучасного законодавства, що вимагає певного духу партійності і фракційності в рамках необхідного і звичайного функціонування уряду»^[62]. Конституція Франції 1791 року містить поняття «загальний інтерес держави» (фр. – l’intérêt général de l’Etat)^[63], «загальний інтерес» (фр. – l’intérêt général)^[64], «інтерес держави» (фр. – l’intérêt de l’Etat)^[65] та «національний інтерес» (фр. – l’intérêt national)^[66]. При цьому у всіх цих положеннях термін «інтерес» використаний у однині. Зважаючи на зміст положень, в яких цей термін був використаний (можливість делегування муніципальним посадовцям певних функцій для реалізації загального інтересу держави; визначення положень, якими керуються муніципальні службовці при здійсненні як муніципальних функцій, так і функцій в загальному інтересі, законами; право короля позачергово скликати законодавчі збори, коли цього вимагає інтерес держави; та обґрунтування необхідності слідувати процедурі зміни Конституції, встановленій в самій Конституції, національним інтересом, визнаючи при цьому невід’ємне право народу на зміну Конституції) можна зробити висновок, що розробники французької Конституції 1791 року розглядали «інтерес» як певну мету, ідеал, до якого суспільство має прагнути, а законодавець – скеровувати громадян^[67].

Отож, на початок ХІХ ст., коли завершується етап формування парадигми модерної бюрократичної держави, термін «інтерес» набуває в публічному дискурсі ознак політичної концепції, придатної для різноманітного ідеологічного забарвлення.

Народження модерної законодавчої держави змінило і розуміння законодавства, яке перестало бути філософським чи навіть літературним жанром^[68] і стало інструментом «виховання» суспільства, тобто інструментом соціальної інженерії. На європейському континенті постають великі кодифікації з їх ефектами символічного розриву з минулим, повноти і завершеності^[69], а англосаксонському праві поступово обмежується і маргіналізується ідея незмінної основи загального права через поступове запровадження концепції законодавства як основної форми права^[70].

У теорії права кульмінацією парадигми раціоналізації державного управління і мононормативності став наробок Рудольфа фон Ієринга з його концепцією Interesseijurisprudenz, що була сприйнята і далі розвинута у працях американських конституціоналістів ХІХ-початку ХХ ст. Роско Паунда, Олівера Вендела Голмса, Банджаміна Кардозо та судовій практиці спочатку Верховного Суду США, а після Другої світової війни – органами конституційної юрисдикції інших держав.

Ієринг розглядає інтерес як такий, що лежить в основі його теорії права. Саме через інтерес він спробував сформулювати ідею мети в праві, що вивело його у площину концепцій «права в об’єктивному сенсі» і «права в суб’єктивному сенсі»^[71] та розуміння права як «суми умов соціального життя в широкому сенсі цього терміну, що забезпечується силою держави через засоби зовнішнього примусу»,^[72] що має за мету слугувати інтересам суспільства.

По той бік Атлантики ідеї Ієринга знайшли свій логічний розвиток і практичну апробацію, що включало і переосмислення судової правотворчості^[73]. Саме соціальні інтереси в рамках концепції права Голмса відіграють особливу роль у розвитку права. Суди мають зважувати «міркування суспільних переваг» (тобто інтересів): «Цей обов’язок суддів є невідворотним; тому коли судді часто з відразою відмовляються розглядати такі міркування, це має простим наслідком те, що самі підстави і засади судового рішення не викладені і залишаються неусвідомленими»^[74].

Подальший розвиток концепція інтересу знаходить в теоріі інтересу Роско Паунда, запропонованої в першій половині ХХ ст. в рамках його концепції соціологічної юриспруденції. В його розумінні такі невизначені конституційні концепції, на кшталт «належної правової процедури», вимагають зваження, співставлення, балансування і пристосування суспільних інтересів, «зважування чи балансування різних інтересів, що перетинаються чи вступають у протиріччя, та раціональне їх узгодження чи пристосування»^[75]. Так він розрізняє три категорії інтересу, що визнається в праві: індивідуальний інтерес, публічний інтерес та суспільний інтерес: «… індивідуальні інтереси – це вимоги, претензії чи бажання, що мають безпосереднє відношення до індивідуального життя і стверджуються в ім’я цього життя. Публічні інтереси – це вимоги, претензії чи бажання, що мають безпосереднє відношення до життя політично організованого суспільства і стверджуються в ім’я цієї організації. Вони загалом розглядаються як вимоги політично організованого суспільства, що виступає як юридична єдність. Суспільні інтереси – це вимоги, претензії чи бажання, що мають безпосереднє відношення до соціального життя в цивілізованому суспільстві і стверджуються в ім’я такого життя. Часто вони розглядаються як вимоги цілої соціальної групи як такої»^[76].

Бенджамін Кардозо також зводить сутність конституційного провадження до ідентифікації і балансування суспільних інтересів: «Мій аналіз судового процесу зводиться до такого і трішки більше: логіка, історія, звичай, користь і прийняті стандарти доброї поведінки – це є силами, що поодинці чи разом визначають прогрес права. Яка з цих сил домінуватиме у певній справі, повинно залежати переважно від порівняльної важливості чи цінності суспільного інтересу, якому така сила сприяє чи який обмежує»^[77].

Доктринальний вплив Роско Паунда, Олівера В. Годмс і Бенджаміна Кардозо, особливо діяльність двох останніх а посадах суддів Верховного Суду США, заклали основи для становлення і розвитку «юриспруденції інтересів» і юридичного стандарту балансування інтересів при вирішенні конституційних справ^[78]. Згодом після Другої світової війни ці підходи набули поширення також в практиці Конституційного Суду ФРН^[79] та Європейського суду з прав людини^[80].

Міграція концепції інтересу до конституційно-правової площини, до текстів рішень органів конституційної юрисдикції відбувається у період 40-50-х років ХХ ст. Це пов’язано з двома траєкторіями історичного розвитку суспільної думки, що вплинули на конституційно-правову думку в повоєнних демократіях. Перша з них полягала у відмові від довоєнного ліберального індивідуалізму на користь нової концепції персоналізму, що заклав основи становлення і поширення дигнитарного конституціоналізму^[81], зокрема в конституційній ідеології Конституційного Суду ФРН. Друга траєкторія була обумовлена становленням ідеї «озброєної демократії» по обидва боки Атлантики. Говорячи простими словами, цей розвиток, започаткований соціальною травмою ІІ світової війни, був підживлений антирадянською істерією 50-х років^[82].

Ці траєкторії заклали основу нового постмодерного конституціоналізму в Європі (або, як назвала це Лорен Вайнріб, «повоєнної парадигми»^[83]), в основі якого було покладено три основні запобіжники проти мажоритарного фатуму демократії: (1) перетворення основних прав, декларованих конституцією, на юридичні права, що підлягають реальному судовому захисту спеціальним органом конституційної юрисдикції; (2) обмеження вторинної установчої влади; (3) доктрина «озброєної демократії»^[84].

Тому на відміну від англосаксонської правової сім’ї з її децентралізованим конституційним контролем, поява концепції «інтересу» в конституційному праві на Європейському континенті пов’язана саме з цими траєкторіями розвитку, що спричинили появу нового постмодерного конституціоналізму. Балансування інтересів, цінностей і принципів як юридичний метод конституційного тлумачення постає як центральний пазл нової картини постмодерної конституційної юриспруденції^[85], адже, як підмітив Т. Александер Алейнікофф, «Балансування становить новий склад мислення. Фокус в ньому вже на інтересах чи факторах як таких. Кожен інтерес вимагає визнання свого значення і вимагає прямого порівняння з конкуруючими інтересами»^[86].

Цей невеликий історичний екскурс у генезу концепції «інтересу» в праві є тим контекстом, на тлі якого слід досліджувати ті сенси, що закладаються у неї. Не буде перебільшенням сказати, що дослідити історію концепції «інтересу» в праві – означає реконструювати, по суті, ті фази найглибшої з революцій, яку зазнала юридична думка з другої половини XVIII ст. до наших днів. Адже, обравши об’єктом аналізу широковживаний міждисциплінарний термін, необхідно зважати на ті різноманітні і різнопланові дискурси, в яких він виник, використовувався і використовується, на його культурно-історичний контекст, бо лише в рамках цієї цілісності можна правильно зрозуміти його численні сенси і значення в конституційному праві. Цей аналіз дає нам інструментарій для деконструкції цих сенсів і значень в сучасних реаліях.

Деконструкція інтересу в конституційному праві.

Для початку слід дещо зупинитися на методологічних засадах аналізу концепції інтересу в світлі її еволюції в науковій та юридичній думці. Деконструкція змісту цієї концепції вимагає аналізу саме її ментального конструкту, адже, послуговуючись підходами Ернста фон Глазерфельда, Жана Піаже, Сільвіо Чеккато, Джорджа Келлі, «… ті об’єкти і події, які ми «сприймаємо» чи «знаємо» та об’єкти і події, які ми маємо на увазі, коли комунікуємо лінгвістично, є конструктами або, іншими словами, є результатом ментальних операцій»^[87]. Тобто наше розуміння і сприйняття предметів, подій, явищ є наслідком їх абстрагування з нашого континууму досвіду у спосіб, що робить стабільним певні особливі, але досить адаптовні сукупності їх характеристик чи якостей^[88]. І те значення, яке ми сприймаємо через когнітивні процеси обробки інформації, залежить від тих ментальних конструктів чи когнітивних репрезентацій, що викликаються лінгвістичними елементами, що складають отриману інформацію^[89].

Виходячи з практики використання поняття «інтересу» в широкому науковому і юридичному дискурсі, можна сформулювати три важливі постулати, на яких базується розуміння цього поняття.

Перший постулат полягає в тому, що інтерес є соціальним конструктом. Ще Девід Г’юм писав, «… інтерес сам по собі, як і всі людські справи, повністю підпорядкований [громадській] думці»^[90]. В наші часи інтерес як соціальний конструкт був осмислений П’єром Бурдьє, який іронічно зазначив: «Антропологія і порівняльна історія доводять, що дійсна соціальна магія інституцій може перетворити на інтерес все що завгодно»^[91].

З цієї точки зору проблематика інтересу має опосередковане відношення до питання «реальних причин соціальних дій», як вважають деякі дослідники^[92]. Як соціальні конструкти, інтереси концептуалізують мотиви дій чи прагнень суб’єктів суспільних відносин через «континуум досвіду» і його ментальні конструкти та когнітивні репрезентації, але не здатні охопити реальні причини, дія яких спричинила виникнення, формулювання і усвідомлення таких мотивів і утворення інтересу як соціального конструкту.

З цього постулату випливає декілька умовиводів. По-перше, зміст суспільного інтересу може змінюватися з часом. Як зазначає Джейн Джонстон, «Більшість визначень були запропоновані судовою практикою, законодавством або виникли в рамках регуляторних систем, при чому з метою балансування одного інтересу проти іншого. По суті, однак, як і в науковій думці, так і правових і регуляторних системах пропонується визначення публічного інтересу, виходячи з обставин кожної конкретної справи чи випадку, в рамках специфічних і визначених у часі контекстів, а не зведення його до єдиної дефініції»^[93].

По-друге, немає неусвідомлених інтересів – інтерес, виникаючи як соціальний конструкт, тобто як продукт соціальних відносин, а точніше соціальної комунікації, стає частиною когнітивної мапи реальності через ментальні процеси обробки інформації, що оточує людину. Інтереси не існують поза когнітивної мапи світу людини.

По-третє, інтереси як соціальні конструкти в силу такої своєї природи знаходяться у ієрархічному співвідношенні, а внаслідок такої властивості як темпоральна змінюваність, ієрархічні відносини також не є стабільними. Об’єктивізація такої ієрархії відбувається в процесі юридичної аргументації. Саме тому судова практика виходить з категорій «нагальний суспільний інтерес» (англ. – pressing social/public interest), «важливий суспільний інтерес» (англ. – compelling social / public interest), «нагальна суспільна потреба» (англ. – pressing social need).

По-четверте, право як соціальний регулятор може впливати і впливає на ієрархію інтересів в суспільстві. З такої точки зору «об’єктивний порядок цінностей» в Конституції^[94] є фіксацією певних важливих інтересів на вищих щаблях ієрархії, що унеможливлює їх зміну під впливом публічних дискурсів. Однак як відкрита система право зазнає і зворотного впливу. В результаті взаємодії фреймів, певні інтереси можуть набувати більшої ваги в ході балансування інтересів у судовому провадженні в одних країнах, в той час як в інших – інші. Так балансування свободи вираження і права на повагу до приватного життя мало відмінні наслідки в юриспруденції Конституційного Суду ФРН, Верховного Суду США і Європейського Суду з прав людини^[95].

Другий постулат, що також співвідноситься з першим постулатом, полягає в тому, що кваліфікація певного наявного чи уявного блага, мети, мотиву, прагнення чи вимоги в якості інтересу залежить від здатності активувати ті когнітивні репрезентації і конструкти, що складають стійкі структури в нашому «континуумі досвіду», що відповідають за сприйняття чогось в якості інтересу, тобто «фреймів інтересу»^[96]. Іншими словами, інтерес залежить від формулювання і аргументації в соціальній комунікації. Як соціальний конструкт щось може сприйматися в якості інтересу тільки якщо воно у процесі комунікації формулюється у спосіб, що включає відповідні прийоми осмислення предмету комунікації, а застосовані прийоми аргументації включають референції з континууму досвіду адресатів такої комунікації.

Тобто щось стає інтересом, якщо воно так інтерпретується, і набуває цього значення, якщо долучається і включається у когнітивну схему^[97]. Цей постулат найбільш наочно проявляється у дослідженні аргументації судових рішень, в яких застосовується балансування як спосіб тлумачення.

Третій постулат полягає в тому, що інтереси є сферою адаптації, легітимації і інкорпорації до права нормативних уявлень про справедливість, суспільство, навколишній світ, що генеруються і валідуються нормативними порядками (етика, мораль, традиція, політика, релігія, наукова парадигма тощо)^[98]. Як зазначають Даміано Канале і Джованні Тюзе, аналізуючи питання суддівської дискреції, найважливішими соціальними факторами, що впливають на правозастосування і вибір суддею тлумачення, що має бути застосоване в конкретній справі, є (1) лінгвістичні правила; (2) техніки і теорії тлумачення, що загальноприйняті в правовій системі; (3) процедурні норми і інституційний дизайн правової системи; (4) контекст провадження; (5) моральні і політичні принципи, що є визначальними для суспільства, в якому діє суд^[99]. Ці фактори по суті є фреймами, що емпірично впливають на переконання, уявлення і ставлення суддів і, таким чином, становлять мотивацію їх дій і вибору.

Парадигма права, на відміну від моралі чи інших нормативних порядків, ґрунтується на концепції норми, тобто владно встановленого правила загального характеру. Як зазначає Нейл МакКормік, норми «зазвичай підкріплюються стосами ретельно викладених прецедентів у судових рішеннях та юридично-доктринальних дискусій щодо принципів та цінностей, досліджених у прецедентах та імпліцитно визнаних законодавством»^[100]. Все це існує, функціонує і розвивається через системи юридичної аргументації, так би мовити, «юридичний фреймінг», тобто набір способів осмислення, кодування чи формулювання предмету комунікації. Юридичний фреймінг оперує своїми власними семантичними одиницями, які, тим не менш, виникають, існують і зникають у більш широкому культурному наробку суспільства. Він не є автономним від публічних дискурсів і інших видів фреймінгу у суспільстві, що взаємодіють і конкурують у поясненні і конструюванні соціальної реальності. Через це право залишається відкритою системою по відношенню до інших нормативних порядків.

Розуміння інтересів як соціальних конструктів може дати відповідь на феномен ірраціональності поняття верховенства права, що є предметом дебатів в юридичній соціології^[101]. Як зазначає Матіас Клатт:

«Багато дослідників вважають, що юридична аргументація не керується правом. Згідно цього погляду, вона скоріш слідує юридичному обґрунтуванню п’яти «і»: юридична аргументація вважається інтуїтивною [intuitive], випадковою [incidental], невизначеною [indeterminate], ідеологічною [ideological] та ірраціональною [irrational]»^[102].

Інтереси, як і інші соціальні конструкти в праві, інтегрують формальний і сутнісний вимір в праві. Однак якщо поглянути на верховенство права з точки зору юридичного фреймінгу, що визначає як усвідомлені, так і не усвідомлені закони аргументації, це поняття, дійсно, будучи подекуди інтуїтивними, не є випадковими, невизначеними чи ірраціональними. Виростаючи і розвиваючись через взаємодію і конкуренцію дискурсів, юридичних фреймів, верховенство права – цей, на перший погляд риторичний вираз, – отримує визначеність і передбачуваність.

Типологізація інтересів в праві.

З точки зору парадигми мононормативності в сучасній теорії права, інтереси можна класифікувати як (1) інтереси intra legem (законні інтереси, «інтереси, охоронювані законом»; (2) інтереси praeter legem (інтереси, не визнані правом) та (3) інтереси contra legem (інтереси, що визнані правом для цілей їх заборони). КСУ в своєму рішенні у справі про охоронюваний законом інтерес виходив саме з такого класифікації інтересів в праві, зазначаючи, що «В юридичних актах термін «інтерес», враховуючи його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об’єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами»^[103]. Іншими словами, КСУ вказав на інтереси intra legem та contra legem^[104].

Однак з методологічної точки зору ця класифікація має обмежений потенціал, адже не враховує (1) відкритий характер права, особливо конституційного права, (2) динаміку інтересів у часі і за колом осіб (3) внутрішню ієрархію інтересів, якою б плинною вона не була і (4) залежність визнання чи невизнання інтересу від фреймінгу та аргументації.

Виходячи з такого розуміння інтересу як соціального конструкту, можна виділити такі типи інтересів у праві, зокрема в конституційному праві: (1) за критерієм спрямованості «фреймів» інтересу за суб’єктом; (2) за критерієм адресування «фреймів» інтересу та (3) за критерієм аргументації, тобто активації тих когнітивних репрезентацій і конструктів, що відповідають поняттю моральних принципів.

Типи інтересів в праві див. у таблиці (Додаток 1) на сторінці 37.

Звичайно, що окремий інтерес може підпадати під різні з наведених типів. Так свобода вираження одночасно може бути кваліфікована як bonum privatum, адже містить суб’єктивну претензію індивіда на самореалізацію і самовираження, а також визнаний правом інтерес у захисті як майнових так і немайнових прав; як bonum publicum, адже захист свободи вираження нерозривно пов’язаний з забезпеченням умов вільного розвитку особи в суспільстві, і як res publica, оскільки є однією з підвалин розуміння демократичного суспільства та стосується забезпечення демократичного процесу. В залежності від обставин конкретної справи свобода вираження також може бути кваліфікована і як ratio legis, і як ratio gestae, і як ratio decidendi. Така багатомірність інтересу є наслідком їх природи як соціальних конструктів і поліваріантності прийомів аргументації.

Інтереси в Конституції України: застосування типологізації до термінологічного розмаїття.

В Конституції України термін «інтерес» зустрічається 19 разів^[105]. Формулювання положень Конституції України дають можливість класифікувати «інтереси» за п’ятьма типами:

«інтерес» як bonum privatum (приватне благо). В частині першій статті 54, частині п’ятій статті 125 Конституції термін «інтерес» стосується індивідуальних претензій, мотивів чи прагнень, що послуговуючись формулюванням КСУ, перебувають у логічно-смисловому зв’язку із суб’єктивними правами, але прямо ними не опосередковується, тобто виходить за межі останніх^[106]. Ці положення Конституції, в яких йдеться про «моральні і матеріальні інтереси, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності» (частина перша статті 54) та «інтереси особи у сфері публічно-правових відносин» (частина п’ята статті 125) інтегрують суб’єктивні претензії, мотиви чи прагнення у конституційно-правову матерію;

«інтерес» як bonum commune (спільне благо, благо групи, колективу). В частині першій та третій статті 36, частині першій статті 44 та частині першій статті 130-1 термін «інтерес» використовується для означення певних суб’єктивних колективних (спільних для групи осіб чи професії) благ, претензій, вимог чи прагнень, які отримують конституційне значення. Так Конституція гарантує право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів (частина перша статті 36), право на участь з метою захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів у професійних спілках, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності (частина третя статті 36), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (частина перша статті 44), тощо. У цих випадках конституційний текст кваліфікує відповідні права чи інституції як такі, що спрямовані на забезпечення певного колективного блага або визнання і пристосування претензій, вимог чи прагнень групи осіб (право на свободу об’єднань, на участь у профспілках, на страйк, суддівське самоврядування);

«інтерес» як ratio legis (цілеспрямованість законодавчої діяльності). В частині третій статті 34, частині другій статті 35 та частині першій статті 36 термін «інтерес» виживається для кваліфікації обмежень відповідних конституційних прав, що можуть бути встановлені законом. Загалом, реалізовуючи свої визначені Конституцією України законодавчі повноваження Верховна Рада України має діяти виключно з правомірною метою, адже прийняття законодавства без мети або з неправомірною метою є свавіллям. Конституційний Суд України в рішенні у справі про смертну кару 29 грудня 1999 року визначив важливий елемент правової держави – принцип цілеспрямованості^[107]. У трьох вказаних вище положеннях Конституція чітко визначає ratio legis законодавчих положень, що можуть прийматися Верховною Радою України для обмеження конституційних прав і свобод, імпліцитно забороняючи будь-які інші, навіть легітимні, цілі та інтереси;

«інтерес» як ratio gestae (цілеспрямованість діяльності державних органів та правозастосування). У статті 18, частині другій статті 32 та частина друга статті 39 Конституції України «інтерес» вказують на цілі діяльності органів державної влади (забезпечення національних інтересів) та кваліфікують дії таких органів визначеними Конституцією цілями (інтереси національної безпеки, економічного добробуту та прав людини як мета застосування обмеження, встановленого законом, на повагу до приватного і сімейного життя, інтереси національної безпеки та громадського порядку як мета обмеження щодо реалізації прав на мирне зібрання);

«інтерес» як res publica (блага чи питання, що стосуються громадянської спільноти, її частини, всіх чи невизначеної кількості громадян). В частині сьомій статті 41, частині третій статті 89, пункті третьому частини першої статті 131-1, частині четверта статті 140 Конституції йдеться про ті спільні блага, що визначають існування, потреби і цінності політичної спільноти громадян та організованого суспільства. Так в частині сьомій статті 41 встановлюється конституційна заборона на використання власності, що може завдати шкоди інтересам суспільства, частиною третьою статті 89 Верховна Рада уповноважена утворювати тимчасові слідчі комісії для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, а органи прокуратури у виключних випадках здійснюють представництво в суді інтересів держави згідно пункту третьому частини першої статті 131-1, а конституційна функція представництва спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ та міст покладається на районні та обласні ради згідно частини четвертої статті 140 Конституції.

Типи інтересів в Конституції України див. у таблиці (Додаток 2) на сторінці 38.

Ця типологізація «інтересів» в конституційному тексті не означає, що інші типи інтересів не можуть бути в конституційному праві України. В юридичних позиціях КСУ застосовував аргументацію, що імпліцитно вказує на інші типи^[108].

Критерії існування мотивів «суспільного інтересу» у провадженнях за конституційними скаргами.

Деконструкція концепції інтересу діє підґрунтя для розробки методологічних підходів до визначення наявності суспільного інтересу у конкретній справі. Аналіз наявності чи відсутності суспільного інтересу як соціального конструкту для цілей конкретного конституційного провадження має включати дослідження центральної організуючої ідеї, закладеної в подане обґрунтування суб’єкта конституційної скарги за трьома компонентами: (1) сутнісний (тобто аналіз інтересу), (2) кількісний (тобто аналіз за категорією «суспільний») та (3) якісний (тобто аналіз крізь активації тих когнітивних репрезентацій і конструктів, що відповідають поняттю моральних принципів справедливості)^[109].

Сутнісний компонент аналізу має дослідити такі критерії:

(1) змістовний критерій аналізу аргументації, що має дати відповідь на питання, чи відповідає те, про що говорить суб’єкт конституційної скарги, розумінню суспільного інтересу, чи ні. Цей перший елемент аналізу має дослідити, чи активує наратив скарги (текст у його контексті) в уяві його отримувача ті частини «континууму досвіду» (знання, сприйняття, емоції чи ідеї), що відповідають його суб’єктивній оцінці наявності інтересу і його важливості;

(2) практичний критерій аналізу аргументації, що має дати оцінку конкретного заходу, ситуації чи практики відповідно до публічно доступної інформації та фактів. По суті цей елемент має відповісти на питання, чи є фрейми аргументації у скарзі такими, що відповідають формулюванням і обґрунтуванням в соціальній комунікації;

(3) раціональний критерій аналізу аргументації, що має дослідити наявність і оцінку обґрунтування прийняття заходу чи дотримання практики, що оскаржується.

Кількісний компонент аналізу виходить з таких критеріїв «суспільності»:

(1) критерій «суспільства», що на основі даних, отриманих при застосуванні практичного критерію аналізу аргументації, має визначити кількість осіб, чиї інтереси задіяні. Іншими словами, за цим критерієм визначається спрямованість «фреймів» інтересу за суб’єктом;

(2) критерій спільності: у конституційній скарзі мають бути порушені питання права чи фактичної ситуації, що є спільними для таких осіб;

(3) критерій типовості: у конституційній скарзі мають бути порушені питання чи вимоги, що є спільними / поділятися всіма такими особами

(4) критерій представництва, що має власне суто правовий характер і вимагає попереднього аналізу того, чи будуть питання, про які йдеться у скарзі, у разі їх вирішення Судом, стосуватися і захищати права і інтереси таких осіб.

Якісний компонент аналізу стосується інтенсивності порушення: скарга prima facie вказує на дисфункцію в національному законодавстві^[110]. Йдеться, власне, про якісний критерій, що був сформульований в практиці Верховного Суду: «встановлення певних обтяжень для групи осіб майнового чи немайнового характеру, пов`язаних із предметом позову, та, переважно, але не винятково, триваючий характер дії таких обтяжень або обмежень у реалізації прав щодо певного суспільного блага»^[111].

Припинення розгляду конституційної скарги: поняття «особливого суспільного значення».

Положення, що міститься в статті 63 Закону про КСУ, частина третя якої надає право Суду відмовити у припиненні розгляду конституційної скарги у разі подання суб’єктом права на конституційну скаргу заяви про її відкликання, якщо Суд вважатиме, що порушені у скарзі питання мають особливе суспільне значення для захисту прав людини, кореспондує поняттю «суспільного інтересу» і для цілей свого тлумачення і застосування має враховувати наявність чи відсутність «мотивів суспільного інтересу».

Це положення, власне, є віддзеркаленням мотивів «суспільного інтересу», про який йдеться в частині другій статті 77 Закону про КСУ. Однак, оскільки мова йде про стадію процесу, коли провадження вже відкрите, тобто коли КСУ вже визнав, що питання, порушені у конституційній скарзі, мають конституційне значення, законодавець дозволяє КСУ відмовити у закритті провадження за умови, що (1) питання мають особливе суспільне значення і (2) таке значення має логічно-смисловий зв’язок з захистом прав людини.

Отже, не всі мотиви суспільного інтересу можуть бути підставою для застосування частини третьої статті 63 Закону про КСУ. З практичної точки зору тягар обґрунтування відмови у закритті провадження покладається саме на КСУ.

При аналізі цього питання слід мати на увазі, що конституційна скарга, хоча і є інструментом захисту конституційних прав конкретної особи чи групи осіб, її потенціал дозволяє виявити системні проблеми конституційного правопорядку в частині, що стосується конституційних прав і свобод^[112]. Тому при аналізі наявності особливого суспільного значення питань, порушених в конституційному провадженні за конституційною скаргою, КСУ слід зважати на якісний компонент за стандартом визначення наявності чи відсутності суспільного інтересу, тобто на наявність prima facie дисфункції в національному законодавстві, що впливає чи може вплинути на конституційні права і свободи. Разом з тим, визнання наявності особливого суспільного значення не повинно ґрунтуватися на неконституційності оспорюваного положення закону, адже відкликання конституційної скарги дозволено Законом про КСУ лише протягом відкритої частини до переходу Суду в закриту частину пленарного засідання для ухвалення рішення. Іншими словами, відкликання дозволяється на стадії відкритої частини, коли учасники провадження і особи, залучені до участі у конституційному провадженні, представляють чи можуть представити свої аргументи, позиції чи пояснення, а КСУ вживає процесуальні дії для забезпечення об’єктивного і повного розгляду справи. Це означає, що відмова у закритті провадження на підставі наявності особливого суспільного значення має ґрунтуватися на процесуальній презумпції, яка може бути в подальшому спростована.

Висновки. Концепція інтересу відноситься до тих абстрактних та оціночних понять, що не мають і не можуть мати чіткого визначення в конституційному тексті, а в конституційній юриспруденції вимагають казуального підходу.

Питання інтересу не можна розглядати у відриві від розвитку західної (і зараз вже світової) наукової парадигми, в основі якої лежить прагнення раціоналізації навколишнього світу, раціонального пояснення і конструювання когнітивної мапи світу як соціального, так і фізичного. Дослідити історію концепції «інтересу» в праві – означає реконструювати, по суті, ті фази найглибшої з революцій, яку зазнала юридична думка з другої половини XVIII ст. до наших днів. Адже, обравши об’єктом аналізу широковживаний міждисциплінарний термін, необхідно зважати на ті різноманітні і різнопланові дискурси, в яких він виник, використовувався і використовується, на його культурно-історичний контекст, бо лише в рамках цієї цілісності можна правильно зрозуміти його численні сенси і значення в конституційному праві.

Виникнення поняття «інтересу» в політичній науці і юриспруденції, власне, пов’язане з (1) раціоналізацією державного управління, перетворення його на «зрозумілий», знеособлений і ефективний бюрократичний процес та (2) утвердженням «мононормативності» соціального регулювання і становленням «законодавчої держави». Ці процеси вимагали віднайдення і запровадження концепцій, що були б достатньо гнучкими і всеохоплюючими для когнітивної раціоналізації світу, соціальних практик і суспільних відносин.

Міграція концепції інтересу до конституційно-правових дискурсів і практик відбувається у період 40-50-х років ХХ ст. Це пов’язано з двома траєкторіями історичного розвитку суспільної думки в повоєнних демократіях. Перша з них полягала у відмові від довоєнного ліберального індивідуалізму на користь нової концепції персоналізму, в центрі якої постають юридичне визнання гідності і прав людини. Друга траєкторія була обумовлена становленням ідеї «озброєної демократії» по обидва боки Атлантики. Цей розвиток, започаткований соціальною травмою ІІ світової війни, був підживлений реаліями і суспільними травмами та фобіями 50-х років. Ці траєкторії заклали основу нового постмодерного конституціоналізму в Європі, в основі якого було покладено три засадничі ідеї: (1) перетворення основних прав, декларованих конституцією, на юридичні права, що підлягають реальному судовому захисту спеціальним органом конституційної юрисдикції; (2) обмеження вторинної установчої влади; (3) доктрина «озброєної демократії». Балансування інтересів, цінностей і принципів як юридичний метод конституційного тлумачення постає як differentia specifica постмодерної конституційної юриспруденції.

Незважаючи на розмаїття вживань цього терміну, все ж існує певна узгодженість і подібність у багатьох визначеннях, що даються поняттю «інтерес». Виходячи з практики використання поняття «інтересу» в широкому науковому і юридичному дискурсі, можна сформулювати три важливі постулати, на яких базується розуміння цього поняття:

Перший постулат полягає в тому, що інтерес є соціальним конструктом. З цього постулату випливають такі умовиводи: (1) зміст суспільного інтересу може змінюватися з часом; (2) інтереси не існують поза когнітивною мапою світу людини; (3) інтереси знаходяться у ієрархічному співвідношенні, а внаслідок такої властивості, як темпоральна змінюваність, ієрархічні відносини не є стабільними; (4) право може впливати і впливає на ієрархію інтересів в суспільстві.

Другий постулат – інтерес залежить від формулювання і аргументації в соціальній комунікації. Кваліфікація певного наявного чи уявного блага, мети, мотиву, прагнення чи вимоги в якості інтересу залежить від здатності активувати ті когнітивні репрезентації і конструкти, що відповідають за сприйняття чогось в якості інтересу («фрейми інтересу»).

Третій постулат полягає в тому, що інтереси є сферою адаптації, легітимації і інкорпорації до права нормативних уявлень про справедливість, суспільство, навколишній світ, що генеруються і валідуються іншими нормативними порядками (етика, мораль, традиція, політика, релігія, наукова парадигма тощо).

Концепція інтересу має особливе значення в моделі конституційної скарги, запровадженої в Україні. Найважливішими особливостями такої моделі є: (1) предмет конституційного контролю за конституційними скаргами (поняття «закон» для цілей застосування інституту конституційної скарги включає практику тлумачення і застосування такого закону судами; «закон» тому має розумітися саме у тому значенні і сенсі, яке йому надають загальні суди); (2) підстави і оцінка неконституційності (підставою для звернення з конституційною скаргою може бути виключно невідповідність закону гарантіям конституційних прав і свобод, а оцінка конституційності не може включати оцінку дотримання встановленої Конституцією процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності законами); (3) критерії інтересу в аспекті права на звернення до КСУ (locus standi) (ані Конституція, ані Закон про КСУ не вимагають доведення чи обґрунтування порушення саме суб’єктивного права чи свободи; критерії інтересу стосуються суто процесуального питання відкриття конституційного провадження і дозволяють визначити, чи є обґрунтованим звернення до механізму конституційної скарги як засобу юридичного захисту за конкретних обставин справи; інтерес суб’єкта права на конституційну скаргу визначається через наслідки, які оскаржуваний закон має чи може потенційно мати для його прав та інтересів; в цьому полягає зв’язок між суб’єктивним інтересом суб’єкта прав на конституційну скаргу і суспільним інтересом, що імпліцитно закладений в механізм конституційної скарги); (4) винятки з вимог прийнятності (конституційна скарга може бути прийнята поза межами вимог щодо строку звернення, якщо Конституційний Суд визнає її розгляд необхідним із мотивів суспільного інтересу); (5) дискреційне повноваження КСУ відмовити у припиненні розгляду конституційної скарги навіть у разі подання суб’єктом права на конституційну скаргу заяви про її відкликання, за умови, що порушені у конституційній скарзі питання мають особливе суспільне значення для захисту прав людини.

Ці особливості відрізняють модель конституційної скарги, запровадженої відповідно до частини четвертої статті 55 і статті 151-1 Конституції України, від інших форм звернень до КСУ. Вони також відрізняють українську модель від класичної нормативної моделі конституційної скарги, що дає підстави говорити про гібридний характер української моделі конституційної скарги.

Аналіз наявності чи відсутності суспільного інтересу як соціального конструкту для цілей конкретного конституційного провадження має включати дослідження центральної організуючої ідеї, закладеної в подане обґрунтування суб’єкта конституційної скарги за трьома компонентами: (1) сутнісний (тобто аналіз інтересу), (2) кількісний (тобто аналіз за категорією «суспільний») та (3) якісний (тобто аналіз крізь активації тих когнітивних репрезентацій і конструктів, що відповідають поняттю моральних принципів справедливості).

Широка концепція інтересу є особливо важливою для розуміння конституціоналізму, адже вона висвітлює елементи, що зазвичай упускаються теоретиками права, що аналізують право в абстрактному сенсі (тобто як приписи, норми, правила та принципи), або прихильниками соціологічного підходу, що аналізують його з точки зору ролей, інтересів, влади, систем тощо. Чого їм бракує, так це соціальної динаміки: концепція інтересу привертає увагу когнітивного конструювання соціальної реальності.

Розуміння інтересу як соціального конструкту відкриває нову наукову перспективу досліджень конституціоналізму, адже поняття і категорії формують способи, за допомогою яких розуміються і інтерпретуються будь-які події і явища в суспільстві. Інтерес стає соціально визнаним інтересом, тобто отримує соціальне визнання і буття, якщо він інтерпретується таким, і набуває юридичного значення, якщо долучається і включається у культурну схему юридичного фреймінгу.

Додаток 1. Типи інтересів в праві

Додаток 2. Типи інтересів в Конституції України