Особливості та наслідки поділу і дуалізму виконавчої влади в рамках різних видів напівпрезиденталізму

Проблематика поділу влади є багатогранною і зумовлює чимало теоретичних та практичних, а також конституційних і політичних наслідків, але в рамках що конституційного права, що порівняльної політології вона здебільше обертається довкола форм (переважно у юриспруденції) або систем (переважно у політології) державного правління. Серед них типово, але не вичерпно виокремлюють такі, як президентська республіка (президенталізм), парламентська республіка та монархія (парламентаризм) і змішана чи напівпрезидентська республіка (напівпрезиденталізм), і з цього приводу позиція учених та практиків переважно є чіткою і відрізняється несуттєво. Зокрема, здебільшого узвичаєною стала констатація, згідно з якою під змішаною або напівпрезидентською формою/системою державного правління (ми з науково окреслених і пояснених причин [1] надалі апелюватимемо до категорії «система державного правління» або «система правління») розуміють передусім конституційну і політичну конструкцію міжінституційних відносин у трикутнику «глава держави–уряд/прем’єр-міністр–парламент»), в рамках якої усереднено передбачено інститути президента, виборного всенародно і на фіксований термін, та прем’єр-міністра й урядового кабінету, які не отримують владу на фіксований термін на підставі всенародних виборів, але обов’язково колективно відповідальні хоча б перед парламентом (або перед парламентом і перед президентом) [2, с. 125; 3–10]. Натомість думки дослідників суттєво відрізняються з приводу інституційного, процесуального, політичного і поведінкового наповнення та верифікації сутності, а відтак і типів напівпрезиденталізму, оскільки, будучи безпроблемно, об’єктивно та диспозиційно дефінійованою, ця система державного правління на практиці може проводити вкрай варіативні наслідки та гетерогенні варіації, які можуть її наближувати і до президенталізму, і до парламентаризму тощо. Причому зумовлено це головно ще однією диспозиційною та об’єктивною дефінітивною ознакою напівпрезиденталізму, яку не завжди беруть до уваги вчені, зокрема поділом, суміщенням та дуалізмом виконавчої влади між інститутами президента та прем’єр-міністра/урядового кабінету. Відповідно, магістральним завданням представленої наукової статті є обґрунтування та пояснення того факту, що напівпрезиденталізм і дефінітивно, і практично завжди окреслюється дуалізмом виконавчої влади, хоча останній і позначається різними особливостями, динамікою та наслідками у рамках різних видів цієї системи державного правління.

Це і теоретико-методологічно, і практично-емпірично очевидно на підставі наукових доробків різних дослідників. Однак вони не вичерпно та не системно, а доволі часто побіжно й описово апелюють до феномену, особливостей і наслідків дуалізму виконавчої влади в рамках напівпрезиденталізму і не завжди зважають на той факт, що ця система державного правління є гетерогенною. Відповідно, не відкидаючи наукових заслуг різних дослідників, а натомість розширюючи та доповнюючи їх, у статті здійснено спробу систематизованого та різновекторного окреслення особливостей та наслідків поділу і дуалізму виконавчої влади в рамках різних видів напівпрезиденталізму.

У цьому контексті ми виходимо із загальновідомої наукової позиції, згідно з якою форма і/чи система державного правління, будучи передусім правовою, але неодмінно і політичною характеристикою держави й загалом політичної системи, детермінується умовами формування/«походження» і структури вищих інститутів чи центрів влади та поділу повноважень між ними [11, с. 323; 12, с. 154–155]. Відповідно, не є винятком і напівпрезидентська форма або система державного правління, оскільки для неї також притаманна специфічна конструкція поділу влади, яка здатна проводити різні правові та політичні наслідки. Причому це помічено у цілому комплексі наукових доробків з проблематики напівпрезиденталізму, на підставі чого можна констатувати, що уявлення про специфіку та наслідки поділу влади в рамках напівпрезиденталізму суттєво еволюціонували з часом.

Ініціально це відображено у зауваженні дослідників, згідно із яким систему правління напівпрезидентського типу доцільно відмежовувати і протиставляти класичному («чистому») президенталізму та парламентаризму на підставі індикатора так званого дуалізму виконавчої влади, який останнім формально не властивий [4] (навіть попри інші дефінітивні відмінності напівпрезиденталізму, про які йшлось вище). Відтак саме поділ і дуалізм виконавчої влади в умовах напівпрезиденталізму засвідчує, що ця система правління зовсім не є простим поєднанням чи синтезом президенталізму та парламентаризму, а натомість їхнім «посередником» і опцією чергування. Річ у тому, що дуальна (подвійна), а не моністична правова і політична природа виконавчої влади у напівпрезиденталізмі [13, с. 226] похідна від набуття легітимності влади двох головних інститутів держави – президента і парламенту – на підставі всенародних виборів [4, с. 166]. Однак і на противагу, дуальна (подвійна) виконавча влада в умовах напівпрезиденталізму не обов’язково ґрунтується на патерні міжінституційного протистояння глави держави/президента та прем’єр-міністра і його урядового кабінету [14; 15]. Хоч доволі часто трапляється саме так, що в рамках напівпрезидентського дуалізму виконавчої влади всенародно виборний президент або призначений прем’єр-міністр – це не просто, відповідно, глава держави або глава уряду, які відчувають нестачу чи надмір політичної влади, але й не головні керівники виконавчої влади та загалом держави внаслідок протистояння один одному. Все це означає, що міжінституційні відносини президента із прем’єр-міністром та урядом у рамках дуалізму виконавчої влади, складу парламенту та тріадної системи поділу влади загалом можуть суттєво змінюватись і набувати різноманітних форм та виявів, при цьому не порушуючи дефінітивного означення напівпрезиденталізму [10]. Відповідно, саме завдяки дефінітивним параметрам та ознаці перманентного, проте гнучкого дуалізму виконавчої влади (похідного від змінювальної композиції парламентів) напівпрезиденталізм позиціонується як система державного правління, котра найбільше піддається конституційній та політичній інженерії [8, с. 129].

З огляду на це, цілком очевидно, що напівпрезидентський дуалізм виконавчої влади і поділ влади загалом є такою комбінацією інституційних, процесуальних, політичних і поведінкових атрибутів міжінституційних відносин, що неодмінно приводить до появи нової якості самої системи державного правління. Відповідно, особливо зважаючи на варіативність підходів до визначення напівпрезиденталізму, цілком очевидно, що поділ влади загалом та дуалізм виконавчої влади зокрема можуть продукувати доволі відмінні правові та політичні наслідки, оскільки і самі вони згідно з різними дефініціями напівпрезиденталізму та в рамках відмінної уповноваженості різних політичних інститутів й акторів є доволі специфічними. Наприклад, якщо дефінітивною ознакою напівпрезиденталізму (як у деяких вчених) є «досить значні» повноваження президентів (що сьогодні здебільшого розуміють як помилку універсалізму та реляційності) або йдеться про напівпрезидентську систему правління винятково з сильними президентами, то автоматично властиве «заохочення приросту» рівня конфліктності в рамках дуалізму виконавчої влади. Натомість якщо дефінітивною ознакою напівпрезиденталізму (як у більшості вчених) є наявність посади всенародно виборного на фіксований термін президента, причому незалежно від його уповноваженості (що диспозиційно і значно об’єктивніше), або йдеться про напівпрезидентську систему правління з сильними, помірними чи церемоніальними за повноваженнями президентами, то, на противагу, притаманне «зменшення напруги» і рівня конфліктності в рамках дуалізму виконавчої влади. Загалом це означає, що незалежно від підходу до дефініювання напівпрезиденталізму, уповноваженості різних політичних інститутів й акторів, а також вибору держав, конфігурації міжінституційних відносин яких є напівпрезидентськими, ця система державного правління, зокрема на підставі закладеної специфіки легітимності, формування, відповідальності і поділу влади, неодмінно характеризується поділом і дуалізмом виконавчої влади. Причому (як буде зазначено нижче) відображатись напівпрезидентський дуалізм виконавчої влади може по-різному, але найчастіше, принаймні номінально та формально, він зводиться до конструкції, коли, з одного боку, прем’єр-міністр відповідальний за повсякденну роботу уряду, але з іншого боку, президент щонайменше зберігає за собою роль та мандат «оглядового і відповідального» за закордонні й оборонні справи, а також деякі надзвичайні повноваження. Інакше кажучи, напівпрезидентський дуалізм виконавчої влади є цілком реальним і постійно наявним, адже президент може впливати якщо не на особливості формування, то на специфіку функціонування виконавчої влади (уряду і прем’єр-міністра), а виконавча влада якщо не відповідальна перед президентом, то обов’язково відповідальна перед парламентом [4; 10; 16; 17]. Відтак один полюс дуалізму виконавчої влади в умовах напівпрезиденталізму нагадує виконавчу владу в рамках президенталізму, а натомість інший полюс – в рамках парламентаризму. Хоч навіть попри це дуалізм виконавчої влади у напівпрезиденталізмі не робить цю систему правління змішаною за своєю сутністю, функціональністю та наслідками, бо вона характеризується властивими винятково їй ієрархічними і транзакційними міжінституційними відносинами у трикутнику «глава держави–уряд/прем’єр-міністр–парламент», які є визначальними в атрибутизації сутності, різновидів та ефектів напівпрезиденталізму [18; 19].

Однак природа, особливості та наслідки поділу і дуалізму виконавчої влади та ієрархічних і транзакційних відносин в умовах напівпрезиденталізму можуть бути відмінними. Насамперед потрібно зважати на той дефінітивно закладений факт, що прем’єр-міністр і його урядовий кабінет в рамках напівпрезиденталізму можуть бути або дуально (подвійно) відповідальними перед всенародно виборним президентом і парламентом, або моністично відповідальними винятково перед парламентом [10]. Відтак доволі поширеною є опція напівпрезиденталізму, коли президент, з одного боку, є не просто главою держави, а наділений певною політичною владою, проте, з іншого боку, не є однозначним учасником та носієм виконавчої влади, адже поряд зі собою має прем’єр-міністра, що як глава уряду не обов’язково відповідальний перед президентом. На підставі ж врахування складу парламенту специфіка системи поділу влади і варіативність дуалізму виконавчої влади зумовлюють потребу виділення інституційного та поведінкового підходів до розуміння, атрибутизації та типологізації напівпрезиденталізму. Особливо з огляду на те, що поділ та дуалізм виконавчої влади (і влади загалом) поміж президентом та прем’єр-міністром є аж ніяк не статичним, а динамічним [20], адже конституції напівпрезидентських держав визначають, а вияви політичної практики коригують особливості того, як президент обов’язково повинен ділитись своєю владою з прем’єр-міністром й урядом і навпаки, а прем’єр-міністр й уряд змушені бути наділені достатньою підтримкою у парламенті [21].

Відповідно, можна виокремити декілька засадничих констатацій з приводу розуміння особливостей дуалізму виконавчої влади в рамках напівпрезиденталізму. По-перше, дуалізм виконавчої влади у форматі діархії президента (обов’язково як глави держави) і прем’єр-міністра (обов’язково як глави уряду) притаманний напівпрезиденталізму навіть незалежно від сили та уповноваженості головних політичних інститутів (глави держави, уряду та парламенту). І навіть незалежно від того, чи така діархія за природою міжінституційних відносин у трикутнику «глава держави–уряд–парламент» є конфронтаційною або консенсусною, тобто чи вона ускладнює або спрощує відносини в рамках дуалізму виконавчої влади [8]. По-друге, рівень дуалізму виконавчої влади у рамках напівпрезиденталізму не є сталим, а залежить від розстановки політичних сил і композиції парламенту. Порівняно з іншими системами державного правління це виявляється у тому, що для президенталізму і парламентаризму властива відсутність дуалізму виконавчої влади, а натомість для напівпрезиденталізму завжди притаманна гіпотетична можливість дуалізму виконавчої влади навіть попри його нереалізованість або відсутність у певний момент часу. Це означає, що напівпрезидентський дуалізм виконавчої влади виявляється щонайменше як потенціал або можливість глави держави чи парламенту піддати обструкції прем’єр-міністра й урядовий кабінет або ж як конституціоналізована та реальна можливість конкуренції між главою держави та главою уряду [22]. Відтак саме внаслідок факту і специфіки дуалізму виконавчої влади напівпрезиденталізм окреслюється автономністю й неможливістю нейтралізувати вплив президента та прем’єр-міністра [23]. По-третє, атрибут дуалізму виконавчої влади в умовах напівпрезиденталізму не є суб’єктивованим, тобто не визначається рівнем діархії президента і прем’єр-міністра, а натомість є об’єктивованим, адже визначається самим фактом чи навіть можливістю такої діархії президента і прем’єр-міністра, зокрема на підставі врахування їхньої підтримки чи непідтримки у парламенті. А це, своєю чергою, означає, що верифікація дуалізму виконавчої влади є інструментом зіставлення конституційної і політичної природи системи державного правління напівпрезидентського типу.

Водночас критично важливо, що зосередження уваги лише на повноваженнях одного політичного інституту (приміром, президента чи прем’єр-міністра) в умовах дуалізму виконавчої влади спричиняє нехтування інших політичних інститутів і загалом інституційної, процесуальної, політичної та поведінкової зумовленості і природи напівпрезиденталізму, а тому й недопустиме [24; 25]. Річ у тім, що поділ і асигнування повноважень між усіма гілками влади (політичними інститутами) в умовах напівпрезиденталізму впливає на цілісну систему взаємин між ними, а тому й зумовлює структуру та визначає рамки їх політичної влади і впливу. Відтак напівпрезиденталізм є системою правління, у якій, на відміну від президенталізму та парламентаризму, конституційно і політично (хоча й по-різному) вбудовано можливості поділу та дуалізму виконавчої влади між всенародно виборним президентом і прем’єр-міністром/урядом, який відповідальний перед всенародно виборним парламентом [25; 26]. Щоправда, із тією особливістю, що конституційна регламентація поділу та дуалізму виконавчої влади в міжінституційних відносинах часто модифікується й уточнюється політично і залежна від різної легітимності влади президента та парламенту [6; 27, с. 96], що знецінює зауваження про «превалювання природи нульової суми президентських виборів» [28, с. 102], але виявляє довгострокову стійкість системи стримувань і противаг у напівпрезиденталізмі [29, с. 52]. На практиці це виявляється у тому, що в рамках напівпрезиденталізму конституційно сильні президенти іноді політично слабкі (і домінують прем’єр-міністри), а конституційно слабкі президенти іноді політично сильні (і домінують над прем’єр-міністрами), чи взагалі ні конституційно, ні політично не визначено, хто повинен превалювати у політичній системі. Відповідно встановлено, що концепт напівпрезиденталізму є настільки евристичним, наскільки евристичним є опис конкретного набору, а відтак і варіантів конституційних та політичних важелів міжінституційних відносин і поділу та дуалізму виконавчої влади [30, с. 349]. Інакше кажучи, конституційно (інституційно) та політично (поведінково) напівпрезиденталізм атрибутується доволі варіативно, але передусім залежно від наявності двох «базових агентів» – президента і парламенту, – через яких виборці як «принципали» потенційно можуть впливати на політичну систему [8; 31, с. 101]. Як наслідок, напівпрезиденталізм окреслюється неповним поділом влади, бо президент і парламент, детермінуючись подвійною легітимністю своєї влади, фігурують в якості спільних «принципалів» урядового кабінету, а тому в зрізі логіки, структуризації і впорядкування процесів його формування/«походження», функціонування, а інколи і відповідальності/«виживання» вони повинні з його приводу домовлятись та його контролювати [32; 33, с. 358] (див. табл. 1).

Усе це означає, що системною і постійною ознакою напівпрезиденталізму як системи державного правління з інститутами всенародно виборного на фіксований термін президента та колективно відповідальних перед парламентом прем’єр-міністра й урядового кабінету завжди є дуальна (подвійна) природа походження і здійснення виконавчої влади, а не дуальна (подвійна) природа відповідальності виконавчої влади (адже уряд та прем’єр-міністр в умовах напівпрезиденталізму колективно відповідальні, тобто можуть бути достроково відправлені у відставку, обов’язково перед парламентом або ж і перед парламентом, і перед президентом). Відтак дефініювання напівпрезиденталізму обов’язково є конституційно-правовим та інституційно детермінованим, але емпіричне і практичне наповнення, а тому й типологізація напівпрезиденталізму можуть бути як конституційно-правовими та інституційними, так і політико-правовими та поведінковими. Головне, щоби вони не порушували дефінітивного механізму формування/«походження» та відповідальності/«виживання» політичних (владних) інститутів у системі поділу і дуалізму (конфронтаційного або консенсусного) виконавчої влади президента та прем’єр-міністра.

Таблиця 1

Логіка дефініювання напівпрезиденталізму та особливості формування/«походження» і відповідальності/«виживання» політичних (владних) інститутів у системі дуалізму виконавчої влади

Загалом же напівпрезиденталізм визначається та зумовлюється стриманою моделлю поділу (балансів, стримувань і противаг) влади, у якій простежуються характерні ознаки «жорсткої» (як у президенталізмі) і «м’якої» (як у парламентаризмі) моделей [34; 35], а виконавча (президентська і урядова) влада є дуальною (подвійною) за особливостями легітимності, формування, здійснення та/чи відповідальності. Як наслідок, напівпрезиденталізм характеризується: фактичним убезпеченням президента внаслідок його представницького мандата, отриманого безпосередньо від народу, від втручання у його діяльність інших інститутів та гілок державної влади; фактичною чи принаймні формальною, проте різноступеневою та різною у структурно-функціональному зрізі, внаслідок різної динаміки міжінституційних відносин, деконцентрацією і дуалізацією виконавчої влади між президентом та прем’єр-міністром; формальною та принаймні інколи фактичною повною або частковою неналежністю президента до жодної з гілок державної влади за умови можливості відігравати ним активну роль у політичному житті країни та суттєво впливати на функціонування державного механізму; фактичним та здебільшого неформальним генеруванням не триєдиної, а чотиригілкової (четвертою гілкою влади постає президент) моделі державної влади. Це в рамках напівпрезидентської логіки поділу влади, з одного боку, допомагає збалансувати державну владу та встановити дієву систему стримувань і противаг, а відтак запобігти значному посиленню чи домінуванню будь-якого з суб’єктів міжінституційних політичних відносин, проте, з іншого боку, спричиняє конфлікти усередині державного механізму, які безумовно не сприяють політичній стабільності [35]. Відповідно, в рамках напівпрезиденталізму стабілізується система влади через поєднання різних взаємоврівноважуючих засад міжінституційних відносин [36, с. 35], через що для цієї системи правління майже завжди притаманні функціональний, інституційний та суб’єктний аспекти поділу влади загалом і дуалізму виконавчої влади зокрема.

Це, наприклад, очевидно з огляду на те, що напівпрезидентський дуалізм виконавчої влади головно виявляється у: формальному і фактичному динамічному суміщенні виконавчої (президентської та урядової) влади президентом і прем’єр-міністром, причому залежно не від їхньої сили й уповноваженості, а від простого факту наявності виконавчих повноважень у кожного із них; формальному та фактичному генеруванні ситуацій різного балансу і зміщення/поширення влади у рамках виконавчих структур за строгої умови, що потенціал автономії кожної одиниці виконавчої влади насправді співіснує; формальній незалежності президента від парламенту; здебільшого формальній незалежності або частковій залежності прем’єр-міністра та його урядового кабінету від президента, а натомість їхній формальній обов’язковій залежності від парламенту. Якщо спрощено, то дуалізм виконавчої влади в умовах напівпрезиденталізму неодмінно детермінується тим, що президент обов’язково повинен «ділитися» своєю владою з прем’єр-міністром і навпаки, а прем’єр-міністр змушений бути наділений достатньою підтримкою парламенту та президента (в умовах президентсько-парламентського різновиду напівпрезиденталізму) чи винятково парламенту (в умовах прем’єр-президентського чи парламентсько-президентського різновиду напівпрезиденталізму) [37].

Відтак президент-парламентаризм (президентсько-парламентський різновид напівпрезиденталізму, в якому прем’єр-міністр та уряд колективно відповідальні перед президентом і парламентом) усереднено, теоретично та практично, частіше критикують за те, що він детермінований і двозначністю, і невизначеністю, яка випливає з дуальної (подвійної) природи відповідальності уряду та, вочевидь, спроможна підривати легітимність влади [9, с. 30, 165]. Адже двозначність дуальної відповідальності уряду в умовах президент-парламентаризму дефектує атрибут «влади обраних над урядом». Це зумовлено тим, що дуально (подвійно) відповідальна виконавча влада (найперше урядовий кабінет) генерує конфлікти із приводу формування, функціонування та відставки уряду між президентом і парламентом, відсутність чітко визначених параметрів влади і домінування над урядом зі сторони президента та парламенту, а в кінцевому результаті – сумніви щодо того, кому слугує та чиї інтереси (президента чи парламенту) реалізовує урядовий кабінет. Окрім того, президент-парламентаризм може зумовити затяжний конфлікт між президентом і парламентом [9, с. 121; 38, с. 810], бо в рамках дуалізму формування та відповідальності виконавчої влади «ані президент, ані парламент не мають стимулу вести переговори» про уряд [5, с. 35]. Тим паче, що у випадку залучення президента та парламенту до формування і припинення повноважень уряду частим явищем стає змішування лояльності й політичних уподобань, бо відповідальність уряду від цього чіткішою й регламентованішою не стає, а сам уряд як «агент» має двох «принципалів» [39].

Натомість прем’єр-президенталізм (прем’єр-президентський чи парламентсько-президентський різновид напівпрезиденталізму, в якому прем’єр-міністр та уряд колективно відповідальні лише перед парламентом) у цьому контексті є суттєво варіативнішим за особливостями і наслідками поділу та дуалізму виконавчої влади, зокрема залежно від врахування конституційної і політичної культури, особливостей структуризації правлячої еліти та інституційних і персональних ознак президентства й прем’єрства на тлі складу парламенту. Так, у випадку належності президента і прем’єр-міністра до ідентичних чи суміжних (при формуванні коаліційних урядів) партій, які мають більшість у парламенті, відносини між президентом і парламентом є незначною мірою конфліктними, а виконавча влада «візуально» та поведінково є менше дуалізованою, ніж у випадку, коли президент і прем’єр-міністр користуються підтримкою різних партій парламенту і є політичними опонентами один одного, внаслідок чого президент та прем’єр-міністр не можуть співпрацювати у рамках єдиної конфігурації більшості в парламенті. Водночас загалом компетенційною та функціональною специфікою прем’єр-президенталізму є той факт, що прем’єр-міністр/урядовий кабінет і президент формально та здебільшого фактично наділені окремішніми (проте не обов’язково несуміжними) повноваженнями у виконавчій владі, внаслідок чого майже завжди незаперечною виявляється дуальна (подвійна) природа виконавчої влади. Виявляється це у тому, що прем’єр-міністр, зі згодою чи без згоди президента, традиційно формує урядовий кабінет і керує його роботою насамперед у сфері соціально-економічної політики, а президент, що може навіть призначати окремих міністрів уряду, головно визначає зовнішньополітичний курс держави та відповідає за національну безпеку й оборону (хоч, звісно, може впливати і на формування соціально-економічної політики). Визначальним тут є той факт, що коли більшість у парламенті діє проти президента, то останній значною мірою втрачає можливість домінувати у системі дуалізму виконавчої влади. Хоча, від протилежного, не виключено, що у такій конструкції виконавчі повноваження глави держави можуть і зростати.

Загалом це демонструє, що оскільки президент-парламентаризм визначений більшою конфліктністю у системі дуалізму виконавчої влади, а тому й більшою міжінституційною незбалансованістю, то він генерує умови, за яких уряду складніше проводити узгодженішу й ефективнішу політику, аніж це властиво для прем’єр-президенталізму. Відтак це унаслідується в спокусі апробації й інституціоналізації екстраконституційної політики президента чи інших акторів здебільше в умовах саме президент-парламентаризму, а не прем’єр-президенталізму, бо президенти в умовах першого стартово можуть бути президенціалізованими конституційно та формально, а тому легше персоналізують владу політично і фактично [40]. Наслідком, для прикладу, є позиція, згідно з якою рівень конфліктності у системі дуалізму виконавчої влади в умовах президент-парламентаризму, на відміну від прем’єр-президенталізму, виявляється важливим чинником невдалої демократизації. Хоча загалом релевантним залишається зауваження про критику дуалізму виконавчої влади як механізму, який підриває перспективи і результати демократизації [41, с. 55]. Адже: дуальна (подвійна) виконавча влада накладає непотрібний та додатковий елемент конкуренції за уряд, що виявляється у політиканстві, затримці процесу прийняття рішень і суперечливій політиці, а тому й генерує неясність з приводу того, кому підпорядковані деякі впливові політичні гравці, та нестійкий баланс політичної змагальності і загрозу демократичної стабільності; протистояння різноідеологічних і різнопартійних президента й прем’єр-міністра приводить до конфлікту з непередбачуваними наслідками всередині виконавчої влади, а тому й до зниження керованості політичним процесом і зменшення інституційної стабільності.

Відповідно, саме інформація про поділ влади між президентом і парламентом в умовах напівпрезиденталізму є засадничою у генеруванні теоретичних очікувань про позиціонування прем’єр-міністра в рамках поділу влади і континууму ідеального «розташування» глави держави та парламенту [42]. Це особливо помітно у випадку, коли парламент є надмірно внутрішньо поляризованим та фракціоналізованим, що суттєво посилює та стабілізує конфронтацію між виконавчою і законодавчою гілками влади, а також суперечки про поділ повноважень між президентом та прем’єр-міністром у виконавчій вертикалі. Враховуючи ж, що напівпрезиденталізм перебуває у стані компліментарного взаємоподілу повноважень між інститутами президента, прем’єр-міністра/уряду та парламенту [9, с. 23], очевидно, що дуалізм виконавчої влади цієї системи державного правління може окреслюватись переважанням або президента (як типово, хоча не завжди у випадку президент-парламентаризму), або прем’єр-міністра і уряду (як типово, але не завжди у випадку прем’єр-президенталізму), або й жодного із них. Хоча, на противагу, варто завжди зважати на той факт, що для напівпрезиденталізму критично важливими є компенсаційні повноваження парламенту та президента в напрямі забезпечення достатньої кількості стримувань і противаг та стимулів поділу влади [26].

У цьому контексті вкрай цікава позиція, згідно з якою напівпрезидентський дуалізм виконавчої влади зумовлюється та стає варіативним із огляду на те, чи президент і прем’єр-міністр/уряд користуються підтримкою ідентичних політсил у парламенті [4, с. 186]. Відтак напівпрезиденталізм (незалежно, чи він президентсько-парламентського або прем’єр-президентського типу) треба дихотомувати на системи уніфікованого (нерозділеного) та неуніфікованого (розділеного) правління. Перші характеризуються тим, що і президент, і прем’єр-міністр належать або тяжіють до ідентичних чи коаліційно-споріднених («близьких») політсил у парламенті, а тому й суттєво обмежують дуалізм виконавчої влади. Натомість другі окреслюються тим, що президент і прем’єр-міністр є політичними супротивниками один одного, належать або тяжіють до різних і неспоріднених («неблизьких») політичних сил у парламенті, а тому й суттєво посилюють дуалізм виконавчої влади. Через це доволі релевантною є позиція, згідно з якою якщо партія наділена і президентством, і більшістю у парламенті, то це практично звужує конституційний поділ влади, і навпаки, якщо посада президента та більшість у парламенті перебувають в руках різних партій, то за рахунок суперництва між протиборчими силами суттєво розширюється конституційний поділ влади [43, с. 422]. Узагальнено це означає, що поділ влади у напівпрезиденталізмі є безпосереднім наслідком поєднання партійної системи і конституційних рамок міжінституційних відносин в трикутнику «глава держави–уряд/прем’єр-міністр–парламент» [43, с. 420], а також що функціональність і динаміка напівпрезиденталізму одночасно залежать від інституційно-конституційних норм та політично-поведінкових чинників [15]. Крім того, це означає, що конфліктність дуалізму виконавчої влади в умовах напівпрезиденталізму може простежуватись не лише у випадку систем неуніфікованого (розділеного) правління, коли головні політичні інститути намагаються модифікувати традиційні канали політичного процесу й усталені патерни міжпартійної змагальності [44, с. 282], але й у випадку систем уніфікованого (нерозділеного) правління, коли президент і прем’єр-міністр належать до ідентичних, але фрагментованих партій у парламенті [45], або коли президентські вибори генерують змагальність популістсько орієнтованих кандидатів [41, с. 61]. Відтак потенційна і реальна конфліктність напівпрезидентського дуалізму виконавчої влади зумовлена тим, що ця система державного правління охоплює «латентну політичну і навіть конституційну кризу» та змагальність.

Доповнюється це логікою, згідно з якою композиціонування парламентів, формування та функціонування різних типів урядових кабінетів, а також поділ і конструювання дуалізму виконавчої влади і загалом міжінституційних відносин у рамках напівпрезиденталізму (теж незалежно, чи він президентсько-парламентського або прем’єр-президентського типу) відбуваються залежно від відносин більшості та меншості у парламенті і безпосередньо від правління або ситуацій більшості чи меншості (яке найпростіше перевірити фактом формування урядів більшості чи меншості) [46–48]. Відтак конституціоналізований поділ і дуалізм виконавчої влади унеможливлює чітке розмежування повноважень прем’єр-міністрів і президентів у більшості випадків напівпрезиденталізму, а тому часто веде до конституційної та політичної двозначності цієї системи державного правління. Як наслідок, коли повноваження глав держав та глав урядів у системі дуалізму виконавчої влади (у випадках урядів більшості чи меншості, а також систем уніфікованого чи розділеного правління) відчутно розбіжні і неузгоджені, то конституційно і тим паче політично не зовсім зрозуміло, хто із центрів чи носіїв виконавчої влади (передусім президент або прем’єр-міністр) уповноважений реалізовувати остаточні рішення, навіть у таких сферах політики, як національна оборона, міжнародні відносини, соціально-економічна політика тощо. Це значно посилюється тим, що легітимність, партійна приналежність та відповідальність центрів чи носіїв виконавчої влади теж суттєво різні, адже: прем’єр-міністр й уряд у своєму функціонуванні та відповідальності (але не завжди у формуванні) залежать від процедур делегування повноважень і зобов’язань парламентом; президент на підставі електоральної і раціоналізованої легітимності має незалежний і всенародний мандат, автономний від парламенту та може діяти за відсутності його підтримки чи схвалення. Відповідно, апріорі напружені відносини інститутів президента, прем’єр-міністра/уряду і парламенту (навіть якщо вони поділяють політичну програму) в умовах напівпрезиденталізму зумовлені своєрідним «додатковим поділом» (дуалізмом) виконавчої влади, а тому є потенційно-безумовними, структурними і навіть постійними, адже спричинені конституційною і політичною конструкцією та логікою цієї системи правління [49]. Вона ж набуває різноманітного вигляду та наслідків, зокрема в рамках дуалізму виконавчої влади, залежно від апробації в системах уніфікованого чи розділеного правління, які можуть відбуватись в умовах урядів більшості чи меншості. Звісно, з огляду на відоме теоретичне зауваження, згідно з яким парламентські ситуації та уряди більшості, на відміну від ситуацій і урядів меншості, зменшують, в тім числі і у випадку напівпрезиденталізму, вірогідність переростання внутрішньо-властивих для нього напружених міжінституційних відносин у серйозні конфлікти в системі дуалізму виконавчої влади.

А це, своєю чергою, є умовою виокремлення та ієрархізації кількох варіантів співіснування (балансів, дисбалансів та конфліктів) центрів і носіїв виконавчої влади в рамках її напівпрезидентського дуалізму, зокрема систем повністю або частково уніфікованої (нерозділеної) більшості, повністю або частково уніфікованої (нерозділеної) меншості, розділеної (неуніфікованої) більшості та розділеної (неуніфікованої) меншості [48, с. 104–105; 49]. Конструкції систем уніфікованої більшості означені тим, що президент є членом (повністю уніфікована більшість) чи партнером (частково уніфікована більшість) партії прем’єр-міністра, який очолює урядовий кабінет більшості, через що і глава держави, і глава уряду підтримуються ідентичною більшістю у парламенті, роблячи такий різновид напівпрезиденталізму найменш конфліктним у системі дуалізму виконавчої влади. Дещо конфліктнішою в рамках напівпрезидентського дуалізму виконавчої влади є опція систем уніфікованої меншості, де президент є членом (повністю уніфікована меншість) чи партнером (частково уніфікована меншість) партії прем’єр-міністра, який очолює урядовий кабінет меншості, через що і глава держави, і глава уряду опираються на ті самі політсили у парламенті (зокрема для того, щоби більшість у парламенті хоча б ситуативно, якщо не формально, підтримувала президента і прем’єр-міністра уряду меншості). Ще конфліктнішою опцією напівпрезидентського дуалізму виконавчої влади є системи розділеної більшості, в яких президент не є членом чи партнером партії прем’єр-міністра, який очолює урядовий кабінет більшості, через що глава держави, на відміну від прем’єр-міністра, не наділений підтримкою більшості у парламенті. Нарешті, найконфліктнішим сценарієм дуалізму виконавчої влади у рамках напівпрезиденталізму є системи розділеної меншості, у яких ні президент, ні прем’єр-міністр урядового кабінету меншості, які є політичними супротивниками, а не членами чи партнерами партій один одного, не мають (здебільше ні формально, ні ситуативно) підтримки більшості у парламенті (див. табл. 2).

Таблиця 2

Логіка виокремлення типів напівпрезиденталізму і варіантів співіснування центрів та носіїв виконавчої влади в рамках системи її дуалізму

У цьому контексті примітно, що виокремлені варіанти співіснування центрів і носіїв виконавчої влади в рамках її напівпрезидентського дуалізму або загалом різновиди напівпрезидентської системи державного правління є безпосереднім наслідком поєднання, з одного боку, конституційних повноважень політичних інститутів у трикутнику «глава держави–прем’єр-міністр/уряд–парламент» та формалізованих особливостей виборчих систем, а з іншої сторони – фактичних результатів президентських та парламентських виборів, партійно-політичної приналежності центрів і носіїв виконавчої влади та складу парламенту, а тому є динамічними [47; 48]. Відповідно, у такому «сузір’ї розгортання» напівпрезидентського дуалізму виконавчої влади президенти та прем’єр-міністри можуть по-різному претендувати на ті чи інші виконавчі повноваження, модифікуючи різні варіанти міжінституційних відносин [18; 22; 45; 50; 51] (які, як зазначено вище, можуть окреслюватись і в рамках президентського-парламентського, і в рамках прем’єр-президентського чи парламентсько-президентського різновидів напівпрезиденталізму). А це, своєю чергою, означає, що параметрами чи патернами напівпрезиденталізму можуть бути різні варіанти як поділу, так і поєднання повноважень, а також як змагальності, так і конфлікту у системі дуальної (подвійної) виконавчої влади, внаслідок чого цілком очевидно, що напівпрезидентська система правління апріорі детермінується більше чи менше конфліктною системою дуалізму виконавчої влади [52].

Однією із визначальних причин такого стану справ є той факт, що навіть попри відносну гомогенність конституцій напівпрезидентських країн (особливо окремішньо у випадку президент-парламентаризму і прем’єр-президенталізму) повноваження їхніх президентів й інших політичних акторів, а відтак і особливості дуалізму виконавчої влади є гетерогенними, у тім числі і формально/законодавчо, і фактично/політично (що вкрай зрідка співпадає) детерміновано [4, с. 182–186; 53; 54]. Найбільше на тлі врахування складу парламентів і типів урядових кабінетів, які очолюють прем’єр-міністри і з якими співпрацюють чи конфліктують, а загалом співіснують, президенти, адже, як би це не було парадоксально: у випадку урядів меншості та відсутності парламентської більшості відбувається найбільший збіг між формальною конституцією і політичною практикою, що зумовлює безумовний і чіткий поділ виконавчої влади президента та прем’єр-міністра [54]; у випадку урядів більшості та наявності парламентської більшості простежується суттєва відмінність між формальною конституцією та політичною практикою, що спричиняє нечіткий і компліментарний поділ влади президента та прем’єр-міністра, зокрема на користь когось із них. Відповідно, виконавча влада в умовах напівпрезиденталізму може концентруватись більшою (хоч не повною) мірою за президентом або прем’єр-міністром, а може означатись і явним конфліктним, конкурентним та мінливим поділом і дуалізмом. Тому поділ і дуалізм виконавчої влади властивий напівпрезиденталізму перманентно, але він у рамках балансу чи дисбалансу політичного або виконавчого лідерства може змінюватись на користь того чи іншого політичного інституту [55, с. 37], детермінуючи в умовах «подібності правил, але різноманітності ігор» [4, с. 167] різні опції аналізованої системи державного правління, зокрема президенціалізований, парламентаризований (прем’єризований) та збалансований напівпрезиденталізм.

Президенціалізований напівпрезиденталізм (особливо у випадку президент-парламентаризму) характеризується зміщенням дуалізму формування/«походження», функціонування і відповідальності/«виживання» прем’єр-міністра й уряду перед президентом і парламентом винятково або здебільшого до глави держави, через що така система правління інтуїтивно і політично (але не конституційно) часто тяжіє до президенталізму. Натомість парламентаризований чи прем’єризований напівпрезиденталізм (особливо у випадку прем’єр-президенталізму) окреслюється, навіть попри значну раціонально-легальну легітимність влади та конституційну уповноваженість президента, зміщенням дуалізму виконавчої влади на користь прем’єр-міністра й урядового кабінету, відповідальних перед парламентом [56], через що така система правління інтуїтивно і політично, зокрема підміняючи конституційні норми та регламентації політичними конвенціями [4, с. 167; 10, с. 336; 52, с. 220], набуває парламентськоподібної форми, конституційно/дефінітивно залишаючись напівпрезидентською [57]. Відтак у президенціалізованому та парламентаризованому (прем’єризованому) напівпрезиденталізмі поділ і дуалізм виконавчої влади президента та прем’єр-міністра конституційно властивий і зарезервований, але політично він значною мірою є варіативним, зокрема найменше вираженим у випадку систем уніфікованого правління, а найбільше вираженим у випадку систем розділеного правління [58; 59, с. 31]. Врешті, збалансований напівпрезиденталізм позначається найбільшою мірою на конституціоналізованому та/чи політичному балансуванні повноважень владних акторів, передусім президента і прем’єр-міністра, у поділі та дуалізмі виконавчої влади, через що така система правління детермінується процесами різнорівневої персоналізації міжінституційних відносин за допомогою повноважень та ролей окремих політичних акторів, а відтак і ускладненням дуалізму виконавчої влади. З одного боку (особливо у випадку систем розділеного правління), це може слугувати причиною «блокованого» конституційного і міжінституційного конфліктів, політичної кризи у системі дуалізму виконавчої влади, втрати чи зменшення рівня керованості політичним й управлінським процесом і зниження легітимності державної влади [47; 60–63]. З іншого боку (зокрема у випадку щонайбільшого співпадіння конституції і політичної практики), це може слугувати причиною максимально об’єктивної і регламентованої апробації певної конфігурації напівпрезидентської системи державного правління на практиці.

Все значною мірою залежить від врахування та поєднання цілого масиву конституціоналізованих (формальних) і політичних (формальних та фактичних) детермінант структуризації напівпрезиденталізму, які дають підстави виокремити різні варіанти і механізми балансування та дуалізації виконавчої влади. Зокрема, за каналами та векторами балансування і паралелізацією або непаралелізацією здійснення повноважень різних політичних акторів дуалізм виконавчої влади, особливо у випадку збалансованого напівпрезиденталізму, буває: винятково горизонтальним – тобто на підставі одночасного, змішаного і взаємодоповнювального використання політичними акторами своїх повноважень у рамках системи дуалізму виконавчої влади; винятково вертикальним – тобто на підставі різночасного, розмежованого та альтернативного використання політичними акторами своїх повноважень у рамках системи дуалізму виконавчої влади; водночас вертикальним і горизонтальним – тобто на підставі одночасного і різночасного, змішаного і розмежованого, а також взаємодоповнювального і альтернативного використання політичними акторами своїх повноважень у рамках дуалізму виконавчої влади.

Загалом у дослідженні аргументовано, що напівпрезиденталізм дефінітивно і практично завжди окреслюється дуалізмом виконавчої влади, хоча останній і позначається різними особливостями, динамікою та наслідками у рамках різних видів цієї системи державного правління. Усереднено, зокрема на підставі різних особливостей ієрархічних і транзакційних міжінституційних відносин, виявлено, що система напівпрезидентського дуалізму виконавчої влади характеризується: формальною і фактичною дуалізацією чи деконцентрацією виконавчої влади між президентом (главою держави) та прем’єр-міністром (главою уряду); дуальною (подвійною) природою формування/«походження» і здійснення виконавчої влади, а не її відповідальності/«виживання». Відтак усі ризики та перспективи апробації напівпрезиденталізму залежать від його різновидів й особливостей і наслідків поділу та дуалізму виконавчої влади, які, своєю чергою, детерміновані конституційними повноваженнями політичних інститутів у трикутнику «глава держави–прем’єр-міністр/уряд–парламент», формалізованими й актуалізованими особливостями партійних і виборчих систем, результатами президентських та парламентських виборів, партійно-політичною приналежністю центрів і носіїв виконавчої влади та складом парламенту. Однак вони повинні бути предметом спеціалізованого й окремого дослідження.