Постановка проблеми. Сучасні реалії широкомасштабної збройної агресії рф проти суверенної України актуалізують проблематику українського конституціоналізму. Адже, конституціоналізм є універсальним носієм теоретичної енергії конституційної демократії, основою парадигми конституційної практики, критерієм конституційності дій органів публічної влади та інших суб’єктів права. Український конституціоналізм, маючи вражаючу національну історію та сягаючи своїм корінням в західно-правову культуру європейського право- та державотворення, став науково-теоретичним, ідеологічним підґрунтям практичного утвердження України як суверенної, незалежної, демократичної, правової, європейської держави. Думається, що саме розвиток українського конституціоналізму на основі найкращих традицій європейської політико-правової культури та європейських цінностей став однією з причин агресії рф – держави-терориста (політичний режим якої є нацистським за своєю суттю і практикою та ідеологічно наслідує націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарний режим[1], який є повною протилежністю ідеологій, теорії та практиці сучасного конституціоналізму) проти України, що розпочалася у 2014 р., а у лютому 2022 р. набула жахливого продовження у вигляді широкомасштабної збройної агресії рф та її вторгнення на суверену територію України (російсько-української війни[2]). Війна не може не впливати на конституціоналізм, що обумовлює необхідність наукового аналізу такого впливу. Проблематика зміни концепції конституціоналізму в умовах війни не є новою, зокрема ще у 70-80 рр. ХХ століття ці питання були предметом напрацювань зарубіжних учених[3]. Втім, сучасні реалії збройної агресії рф проти України підіймають на новий кшталт наукові дослідження українського конституціоналізму в конкретних умовах війни, яка триває. Адже під час війни науково-практична парадигма українського конституціоналізму набуває певних модифікацій, що безпосередньо вливають на зміст і механізм функціонування його системи. Це потребує науково-праксеологічного дослідження для визначення та розв’язання найбільш проблемних завдань, що стоять на часі перед українським суспільством та державою з тим, щоб забезпечити реальну наявність та сталий розвиток українського конституціоналізму.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Актуальні питання українського конституціоналізму у контексті війни та воєнного стану є предметом наукових розвідок таких учених, як: М.О. Баймуратов, О.М. Бориславська, М.І. Козюбра, О.В. Марцеляк, М.В. Савчин, О.В. Скрипнюк, Ю.С. Шемшученко та ін. Для наукового дискурсу з цих питань проводяться наукові заходи[4]. Втім, сучасність обумовлює наявність багатьох нових проблем, що потребують свого розв’язання, при цьому бракує наукових досліджень, присвячених актуальним питанням функціонування політико-правової системи українського конституціоналізму в умовах воєнного стану, в контексті активізації процесів євроінтеграції України, а також визначення повоєнних тенденцій його розвитку, що обумовлює мету статті.
Метою статті є аналіз основних науково-практичних проблем функціонування системи українського конституціоналізму в умовах війни та визначення основних тенденцій його повоєнного розвитку.
Виклад основного матеріалу. У центрі доктрини та практики конституціоналізму є людина, оскільки саме людина – це основний вимір науково-практичної парадигми конституціоналізму, головний ціннісний орієнтир його подальшого розвитку, індикатор перевірки на можливість реалізації конституційної теорії, ідеології і практики, а визнання, забезпечення та захист прав, свобод та законних інтересів людини є практично кінцевою метою функціонування системи конституціоналізму. Ця мета визначає й сутність сучасного українського конституціоналізму, яка є демократичною, у єдності з правом – демократично-правовою. Демократизм як прояв сутності конституціоналізму опосередкований народовладдям, при забезпеченні балансу між повагою волі більшості, захистом прав меншості та прав і свобод людини. Виміром демократичності як вираження сутності конституціоналізму є народовладдя, яке спрямоване на забезпечення прав та свобод людини, визнання її цінності та індивідуальної свободи, що є можливим тільки за умови існування поряд із народовладдям влади права. Правова сутність конституціоналізму опосередкована функціонально-інструментальною значущістю та роллю права, яке має інструментальну цінність щодо створення нормативно-правової основи системи конституціоналізму. Крім того, право є тією владою (правовладдям), що дає змогу обмежувати публічну владу, тому що безмежна влада може пригнічувати права людини, скасовуючи тим самим гуманістичні основи сучасного конституціоналізму. Мета та сутність конституціоналізму обумовлює те, що функціонально його механізм цілеспрямовано на обмеження (самообмеження) публічної влади на користь громадянського суспільства, прав, свобод та інтересів людини. Втім, під час війни, через існування надзвичайних умов та об’єктивних загроз суверенності та незалежності держави відбуваються певні зміни у системі організації та функціонування системи органів публічної влади, громадянського суспільства та ін. Ці зміни детермінують відповідні модифікації у механізмі конституціоналізму. При цьому, важливим є те, щоб ці зміни не «посягали» на вищезазначені сутність та мету конституціоналізму. Саме їх збереження є важливим для подальшого сталого розвитку України та її євроінтеграції.
Так, у контексті визначення актуальних проблем щодо функціонального механізму українського конституціоналізму під час війни слід особливу увагу звернути на конституційно-правовий статус людини і громадянина, який в умовах воєнного стану має певні особливості, що зумовлені воєнною загрозою та виявляються в наступному: змінюється нормативно-правове підґрунтя статусу людини і громадянина через дію надзвичайних (тимчасових) та інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини безпосередньо в умовах воєнного стану; встановлюється тимчасове обмеження прав і свобод, відповідно до ст. 64 Конституції України; актуалізується виконання конституційного обов’язку захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України; запроваджуються засоби виключного захисту прав та свобод; застосовуються додаткові засоби забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Специфікою конституційно-правового статусу людини і громадянина в умовах воєнного стану є обмеженням прав і свобод, але за умови тимчасовості такого обмеження та за наявності конституційно визначеного переліку тих прав і свобод, які не можуть бути обмежені. Так, Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що «обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, їх установлюють виключно Конституція і закони України, вони мають відповідати правомірній меті, бути обумовлені суспільною потребою досягнення цієї мети, домірними; у разі обмеження конституційного права (свободи) законодавець зобов’язаний запровадити таке нормативне регулювання, яке уможливить оптимальне досягнення правомірної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права (свободи) і не порушуватиме сутності такого права»[5]. При цьому, актуальним є питання щодо захисту прав людини, що, своєю чергою, актуалізує необхідність застосуванні особливих (надзвичайних) організаційно-правових засобів для забезпечення, захисту та охорони прав людини в умовах війни[6].
У механізмі конституціоналізму організація та функціонування публічної влади має кореспондувати його вищезазначеної демократично-правової сутності та бути спрямована на досягнення його мети. Втім, в умовах правового режиму воєнного стану відбулися відповідні трансформації у системі організації та функціонування органів публічної влади на місцях[7], що проявилося у створенні військових адміністрацій[8], зміні повноважень місцевого самоврядування, появі нових форм та напрямків взаємодії органів місцевого самоврядування з органами державної влади, зокрема з військовими адміністраціями тощо. Під час війни коригується функціональна спрямованість органів публічної влади відповідно до особливостей правового режиму воєнного стану, який передбачає «надання органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності» (ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 р.[9]). Визначені зміни в системі органів публічної влади та зміщення акцентів у їх функціональній спрямованості безпосередньо впливають на мету та зміст (види, форми) взаємодії органів державної влади на місцях та органів місцевого самоврядування. Так, існує проблема, яка була й у мирні часи при взаємодії органів місцевого самоврядування с органами виконавчої влади на місцях, а саме – це необхідність чіткого розмежування повноважень, зокрема, в сучасних умовах між органами місцевого самоврядування та військовими адміністраціями. Крім того, посилюється субординаційна взаємодія між органами місцевого самоврядування та органами державної влади на місцях при пріоритетності, у контексті теорії і практики конституціоналізму, їх координаційної взаємодії, поновлення якої слід відзначити як одну із повоєнних тенденцій українського конституціоналізму.
Аналізуючи функціонування органів публічної влади в умовах війни, експерти зазначають, що «повномасштабне вторгнення росії в Україну не поклало край українській демократії. Хоча демократичні права були обмежені в умовах воєнного стану, що є виправданим згідно з міжнародним правом у контексті масштабної надзвичайної ситуації, демократичні інститути України продовжують функціонувати»[10]. З цим, безумовно, слід погодитися, також як і з тим, що водночас, існує ряд проблем, пов’язаних з функціонуванням представницьких органів державної влади в умовах війни, що потребують свого розв’язання. Так, наприклад, при безумовному відзначенні того, що Президент України став символом мужності та стійкості, політичної волі, яка забезпечуватиме функціонування політичної системи, експерти відмічають, що до проблемних питань інституту президенства слід віднести питання щодо суттєвого зростання політичної ролі Офісу Президента у системі влади, який в сучасних умовах інтерпретується як допомога в реалізації політичної ролі Президента, втім, «це слід переглянути після закінчення війни»[11]. При очевидному зростанні продуктивності роботи парламенту, відбулися певні зміни у його робочому процесі, серед яких основними загрозливими змінами є те, що: порядок денний парламентських сесій не публікується; інформація про зміст парламентських сесій та засідань комітетів – обмежена; зростає політична роль військових; простежується менш інтенсивна співпраця з Європейським парламентом та ін. Ці зміни в організації та функціонуванні державної влади є виправдними в умовах війни, втім вони мають бути мінімізовані в аспекті практичної парадигми конституціоналізму та виключені після війни для забезпечення мети конституціоналізму, що потребує відповідного науково-експертного супроводження. Звідси, важливою тенденцію розвитку конституціоналізму в повоєнний період є удосконалення інституціональної складової його механізму з метою досягнення мети конституціоналізму – обмеження (самообмеження) державно влади на користь прав і свобод людини і громадянина та в інтересах громадянського суспільства.
Наступною проблемою у контексті функціонування конституціоналізму є те, що в умовах війни трансформується конституційне законодавство України (при незмінності Конституції України), яке є нормативною основою сучасного конституціоналізму. Як слушно резюмує О.В. Скрипнюк, проаналізував право України в умовах війни, «тематика ухвалених правових актів за воєнний рік яскраво відображає пріоритети держави в умовах війни: оборона, нацбезпека, судова і правоохоронна діяльність, забезпечення прав людини, економіка, зовнішня політика тощо»[12]. Зокрема, війна обумовила прийняття нормативно-правових актів, які слід віднести до спеціального законодавства, спрямованого на створення законодавчого підґрунтя для загальнонаціонального оборонного спротиву, що потребує свого подальшого удосконалення.
Крім того, актуальним у контексті подальшого розвитку українського конституціоналізму є продовження євроінтеграційних процесів, які реалізуватимуся у прийняті «євроінтеграційних законів» та інших нормативно-правових актів, спрямованих на гармонізацію національного законодавства з правом ЄС.
Попри те, що в останні роки євроінтеграційний процес відбувається в умовах війни, євроінтеграційні процеси в Україні не тільки не зупинилися, але навіть пришвидшились. З метою виконання вимог, що були висунуті Єврокомісією до України як кандидата на членство в ЄС, Верховна Рада України ще наприкінці 2022 р. прийняла відповідні «євроінтеграційні» закони. Так, у межах продовження необхідної судової реформи було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку відбору кандидатур на посаду судді Конституційного Суду України на конкурсних засадах» від 13 грудня 2022 р.[13], з метою уточнення положень про конкурсний відбір кандидатур на посаду судді Конституційного Суду України 27 липня 2023 р. був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо уточнення положень про конкурсний відбір кандидатур на посаду судді Конституційного Суду України»[14], який, перш за все, врахував відповідні пропозиції та рекомендації Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії); у сфері утвердження інформаційної свободи парламентом прийнято Закон України «Про медіа» від 13 грудня 2022 р.[15], який передбачає створення єдиної, впорядкованої системи правових норм, спрямованих на регулювання правовідносин у сфері медіа; для вдосконалення законодавства про національні меншини ухвалено Закон України «Про національні меншини (спільноти)» від 13 грудня 2022 р.[16], який передбачає законодавче регулювання реалізації прав та свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот), та правових засад державної політики у цій сфері.
На початку лютого 2023 р. Україна отримала важливий документ Єврокомісії – «Аналітичний звіт, що доповнює висновки Єврокомісії щодо заявки України на вступ до Євросоюзу»[17]. Цей документ, по суті, є аудитом наближення України до права ЄС та окреслює план майбутніх переговорів про вступ (EU accession process «step by step»), який, як звісно, складається з дев’яти основних кроків («Main steps EU accession»). Йдеться про те, що Україна повинна адаптувати всі без винятку законодавчі акти та стандарти ЄС до українського правового поля, з тим, щоб українське законодавство відповідає праву ЄС. Так, крок за кроком, формується проєкт угоди про вступ, в якій має бути підтверджено, що Україна успішно адаптувала європейське право за тридцяти трьома блоками – «переговорними главами» («Clusters of negotiation chapters»). В названому Звіті Єврокомісія аналізує наближеність України до права ЄС за відповідними «переговорними главами». Так, за оцінкою ЄС, в українському праві та практиці є як ті сфери, де законодавство України близьке до права ЄС[18] (хороший рівень підготовки в енергетиці, митному союзі, зовнішніх зв’язках, зовнішній, безпековій та оборонній політиці), так і ті, в яких наближення лише розпочинається (середній рівень підготовки Україна продемонструвала у свободі руху товарів, медіа, продовольчій безпеці, економічній політиці, науці та дослідженнях). Визначено сфери, де Україна продемонструвала лише уривчасте запровадження європейських норм – «несистемний рівень інтеграції» (певного рівня підготовки, за даними звіту, Україна досягла у таких напрямах як свобода підприємництва та надання послуг, свобода руху капіталу, публічні закупівлі, антимонопольна політика, корпоративне право, фінансові послуги, правосуддя, свобода та безпека, освіта та культура, захист прав споживачів та охорона здоров’я). Є сфери, за якими Україні поставили найнижчий бал, тобто ті, де Україна майже не адаптувала право ЄС (зокрема, Єврокомісія визначила, що початковий, найнижчий рівень підготовки Україна має у таких сферах як свобода руху осіб, право інтелектуальної власності, сільське господарство, довкілля, соціальна політика та фінансовий контроль).
Цей аналіз свідчить, що Україна пройшла певні сходинки євроінтеграції, але до вступу повинна виконати великий обсяг роботи по всім напрямкам євроінтеграційного процесу та, перш за все, у правовій сфері, а саме на шляху України до ЄС у сфері правотворення необхідно: по-перше, адаптувати національне законодавство до права ЄС по всім тридцяти трьом «переговорним главам» технічно, тобто прийняти, змінити велику кількість нормативно-правових актів та таким чином механічно адаптувати вітчизняне законодавство до права ЄС; по-друге, адаптувати його реально, тобто впровадити європейські правові стандарти та принципи у вітчизняні конституційні реалії, у практику українського конституціоналізму. Потрібно довести європейському співтовариству, що Україна дотримується європейських цінностей, неухильно впроваджує їх, перш за все, у сфері прав людини. Саме практичне впровадження, реальне дотримання європейських цінностей та правових стандартів є не технічною чи механічною, але – реально-практичною інтеграцією права ЄС у політико-правову систему українського конституціоналізму.
Отже, недостатньо просто прийняти законодавство, що відповідає принципам та стандартам ЄС (тим більш, що Конституція містить цінності, принципи, які за своєю природою є європейськими цінностями), необхідним є втілення цих принципів в конституційно-правові реалії. Адже одним із п’яти Копенгагенських критеріїв, передбачених ст. 49 Договору про Європейський Союз у редакції Лісабонського договору 2007 р. (Консолідованої версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу), є «ціннісний» критерій – відданість країни-заявниці цінностям, вказаним у ст. 2 Лісабонського договору, їх неухильне дотримання на практиці. Звідси серед основних напрямків подальшого розвитку українського конституціоналізму є євроінтеграційна тенденція. У цьому контексті виокремлюється два напряму: удосконалення нормативної основи українського конституціоналізму у напрямку прийняття нормативно-правових актів євроінтеграційної спрямованості та другий напрям – впровадження європейських цінностей в сучасні конституційно-правові реалії.
Слід відзначити, що після перемоги подальший розвиток українського конституціоналізму буде детерміноване з виконанням ряду невідкладних та масштабних завдань, включаючи поновлення економічної, політичної, правової систем у відповідь на повоєнні виклики та проблеми, які обумовлюють тенденції розвитку політико-правової системи українського конституціоналізму. Втім, серед цих тенденцій слід виокремити саме вищевідзначені євроінтеграційні тенденції українського конституціоналізму.
Передумовою та водночас умовою наявності та функціонування конституціоналізму є дієве громадянське суспільство. Громадянське суспільство у системі конституціоналізму, з одного боку, є природним осередком соціального буття людини, адже у центрі громадянського суспільства, як і у центрі конституціоналізму знаходиться людина, а з іншого – громадянське суспільство є важливим засобом обмеження державної влади, стримування її від недемократичних дій та можливого свавілля. Звідси важливими є питання змін, що відбуваються в громадянському суспільстві під час війни.
Війна безпосередньо вплинула на українське громадянське суспільство, яке в сучасних умовах стало суспільством, що бореться за свободу, демократію, за суверенну державність та територіальну цілісність України. За результатами соціологічних досліджень, експерти зробили аргументований висновок, що «у 2022 році українське суспільство змогло самоорганізуватися для боротьби з наслідками повномасштабного вторгнення»[19]. При цьому в сучасних реаліях з’являються нові форми та механізми функціонування громадянського суспільства (наприклад: волонтерство, безоплатна правова та інша допомога біженцям та вимушеним переселенцям, громадський контроль за діями органів влади у сфері обороноздатності держави, взаємодія з міжнародним громадянським суспільством з метою всесвітньої протидії російській агресії та ін.). Так, за результатами соціологічного дослідження «Громадянське суспільство в Україні в умовах війни – 2022», кількість зареєстрованих благодійних організацій в Україні за 2022 рік збільшилася майже у 8 разів (6 367 нових благодійних організацій), 77% опитаних громадських та благодійних організацій тим чи іншим чином допомагають ЗСУ, при цьому близько 90% складає гуманітарна допомога, майже 70% – інформаційна підтримка, і орієнтовно 50% організовують збори на потреби ЗСУ[20].
Можна стверджувати, що війна вплинула на розвиток громадянського суспільства в Україні, активізувала та практично змінила його. Ці практичні зміни детермінують зміни й в теорії громадянського суспільства. Так, сучасні реалії воєнного стану обумовлюють визначення нових акцентів у доктринальній характеристиці громадянського суспільства, яке набуває ознак патріотично налаштованого, ініціативного, дієвого суспільства та появу інших нових «національних» особливостей в його характеристиці, що надає підстави досліджувати такий соціально- та політико-правовий феномен як «українське громадянське суспільство».
Водночас слід констатувати, що війна сприяла як зміцненню громадянського суспільства, так і виявила ряд суттєвих проблем, що потребують свого доктринального та практичного вирішення (наприклад, прояви колабораціонізму, правопорушення та зловживання при здійсненні волонтерської діяльності тощо).
Змінилася й основна функціональна роль громадянського суспільства в умовах війни, якою є взаємодія громадянського суспільства з органами публічної влади у процесах протидії та подоланні негативних наслідків збройної агресії росії проти України. Українське громадянське суспільство стало надійною опорою державі з багатьох суспільних потреб.
Отже, на часі – переосмислення багатьох проблемних питань щодо визначення ролі громадянського суспільства в утвердженні та подальшому сталому розвитку української державності, взаємодії громадянського суспільства та органів публічної влади як в умовах війни для перемоги, зміцнення оборони та національної безпеки України, так і в подальшій повоєнній відбудові та євроінтеграційному розвитку України для її утвердження як суверенної, демократичної держави, повноправного члена європейського співтовариства. Так, 80% громадських і благодійних організацій України так чи інакше планують долучитися до відновлення країни, перш за все відбудови інфраструктури[21]. Отже, громадянське суспільство, відіграючи значну роль у спротиві російській агресії, має активно включитися і до процесу післявоєнної відбудови України. Після перемоги у війні з окупантом на українське суспільство чекає ряд нових демократичних трансформацій, в тому числі які стосуються інститутів громадянського суспільства[22].
Об’єднавчим чинником громадянського суспільства став розвиток національної свідомості, що є проявом зміцнення національної єдності. В умовах війни відбуваються зміни у сфері утвердження та розвиту національної свідомості Українців у бік піднесення національної ідеї, національної ідентичності та утвердження національної стійкості, що зумовлює відповідні зміни у конституційній правосвідомості, як складової системи конституціоналізму. Одним з елементів змісту конституціоналізму є конституційна правосвідомість – ідеологічна складова сучасної парадигми українського конституціоналізму. В умовах російсько-української війни вона набуває особливого значення та потребує змістовного оновлення у бік підвищення значущості національної ідеї, національної ідентичності, національної культури та мови українців з тим, щоб подолати прояви рашизму як ідеології та практики сучасного нацизму, протистояти їх викликам та утвердити українську національну стійкість. Тому слід підтримати законодавче визначення основних засад (мети, завдань, принципів, напрямів, особливостей) формування та реалізації державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності як складової забезпечення національної безпеки України[23].
Слід підкреслити, що окрім зазначених тенденцій розвитку українського конституціоналізму у процесі подальшої мирної, повоєнної відбудови України в контексті європейської інтеграції України та глобалізаційних викликів сучасного світу важливе значення має продовження досліджень інноваційно-теоретичних характеристик конституціоналізму як тенденцій розвитку наукової парадигми сучасного українського конституціоналізму. Зокрема, за останні роки розвиток наукової парадигми конституціоналізму виявляється: в дослідженні проблематики конституціоналізму у контексті сучасних аспектів глобалізації конституційного права[24]; в доктринальній концептуалізації моделей конституціоналізму, зокрема, таких, як американська, англійська та європейська[25]; в обґрунтуванні наявності транснаціонального (глобального) конституціоналізму[26], мілітарного конституціоналізму[27]; виокремленні різноманітних видів конституціоналізму за найбільш актуальними сферами розвитку сучасного суспільства – інформаційного конституціоналізму[28], економічного конституціоналізму[29], екологічного конституціоналізму[30] та ін. Безумовно, що всі напрями дослідження конституціоналізму заслуговують на увагу та є проявом розвитку вітчизняної конституційно-правової науки та сучасної конституціоналістики. Водночас деякі з них є дискусійними та викликають заперечення, що теж є позитивним, адже створює поштовх для подальших наукових розвідок та доктринальних дискурсів.
Висновок. Таким чином, сучасні умови війни детермінують проблематику змін у практичній парадигмі українського конституціоналізму, що потребують відповідного наукового дослідження з тим, щоб забезпечити функціонування системи конституціоналізму та визначити основні тенденції його розвитку у період повоєнної відбудови України. Крім того, теоретично обумовленими та практично необхідними є подальші наукові дослідження інноваційних тенденцій розвитку наукової парадигми українського конституціоналізму в контексті євроінтеграційних прагнень України та глобалізаційних викликів сучасного світу.