У сучасних умовах здійснення етнонаціональної політики, де з однієї сторони активно проявляються ознаки інтеграції меншин в українське національне середовище, а з іншої – відродження самобутності та ідентичності національних меншин та корінних народів України, своє ключове місце займає дихотомічна засада «більшість – меншість» у її загальному розумінні. Крім того, наукове дослідження, предметом якого є права меншин, важко уявити без урахування аналізу мови як соціокультурного та правового явища, що впливає на конкретні мовні права меншин у сфері освіти України, а також залишається вихідною точкою у питанні пошуку балансу між інтересами держави та інтересами цих меншин.
Актуальність аналізу мовних прав меншин з точки зору їх характерних особливостей, змісту та обсягу, а також конституційного гарантування реалізації, серед іншого підтверджується наявністю наукових робіт, які пов’язані із дослідженням цієї категорії прав людини. Окремі аспекти мовних прав меншин розкривали Б. Бабін, О. Биков, О. Бориславська, П. Гураль, В. Євтух, В. Кобрин, Т. Ковальова, І. Курас, В. Мицик, В. Пліско, І. Попеску, П. Рабінович, М. Товт та інші. Водночас на сьогодні є потреба у комплексному та системному дослідженні проблеми мовних прав меншин крізь призму їх реалізації у сфері освіти України, що залишається недостатньо розкритою у конституційно-правовій науці в наш час.
З огляду на актуальність та стан наукового дослідження, метою цієї статті є конституційно-правовий аналіз мовних прав меншин у сфері освіти України, що виражається у таких завданнях: виявити характерні особливості мовних прав меншин, що відносять їх до категорії змішаних (дуальних) прав людини; запропонувати авторську класифікацію мовних прав меншин у сфері освіти України відповідно до їх призначення та з огляду на стан конституційно-правового регулювання; дослідити питання домірності обмеження права меншин на навчання рідною мовою чи її вивчення при реалізації конституційного права на освіту.
Межею поділу на «більшість – меншість» є самоідентифікація спільнот за їх етнічними, національним, мовними, культурними, релігійними характеристиками. У правовій доктрині під поняттям меншина прийнято розуміти запропоноване визначення Ф. Капоторті, як групу, яка за чисельністю поступається решті населення держави і не є домінуючою, члени якої – громадяни цієї держави – мають етнічні, релігійні чи мовні характеристики, відмінні від решти населення, та виявляють, принаймні опосередковано, почуття солідарності, спрямоване на збереження своєї культури, традицій, релігії чи мови[1].
Між тим, варто виділити характерні ознаки, які притаманні меншинам. Насамперед фактор недомінуючого статусу в кількісному розумінні стосовно решти населення держави, яка історично заселяє певні частини території такої держави[2], відмежовує меншину як соціальну групу людей. Крім того, їх спільна мета щодо збереження своєї ідентичності та самобутності виступає підставою вільної асоціації між собою для досягнення поставленої мети, якщо їхні прагнення відрізняються від тих, які виражає більшість[3]. Позаяк, меншість − це група людей тієї ж раси, культури чи релігії, яка проживає у тому місці, де більшість людей навколо них – інша раса, культура чи релігія[4].
Як відомо, внаслідок процесу державотворення та історичної спадщини міжетнічних стосунків, в України на рівні конституційного акта виділено два суб’єкти меншин: національні меншини та корінні народи України, які у свою чергу формують український народ – громадян України всіх національностей. Як стверджує В. Євтух, серед особливостей національних меншин є факт того, що це частина народу, яка мешкає відірвано від його основного масиву в інонаціональному середовищі, але представники якої відчувають з ним зв’язок через культуру, мову та деякі інші риси національної специфіки[5].
Одним із найбільш повних визначень поняття національної меншини серед джерел конституційно-правової науки є пропозиція В. Мицика вважати її групою осіб іншого етнонаціонального походження і чисельно меншою, ніж титульна нація країни, де така група, що проживає на законних підставах під юрисдикцією цієї країни, є недомінуючою, відрізняється від решти населення комплексом об’єктивних ознак, а саме культурою, релігією та мовою, а особи, які до неї належать, виявляють почуття національного самоусвідомлення і виражають прагнення до самоідентифікації[6]. Водночас дослідник О. Биков стверджує, що національні меншини є елементом суспільного ладу, а отже усіх основних систем: політичної, економічної, соціальної, культурної та інших[7].
При цьому, іншими конституційними суб’єктами також є корінні народи України, а саме спільноти (етнічні групи) громадян України кримськотатарської, караїмської та кримчакської національностей, що відчувають етнічне самоусвідомлення та спільність між собою[8]. Власне, вагомою ознакою, яка відрізняє ці меншини між собою, є те, що на відміну від національних меншин корінні народи не мають етнічно спорідненої держави за межами країни проживання[9]. Можемо стверджувати про менш вигідне соціальне та конституційно-правове становище корінних народів, що повинно мати своїм наслідком спеціальний підхід держави до забезпечення їх мовних прав при реалізації конституційного права на освіту.
Додамо, що корінними народами є ті, які маючи історичну спадкоємність щодо спільнот, які існували до завоювання або колонізації та розвивалися на своїх територіях, вважають себе відмінними від інших частин суспільства, що переважає зараз на цих територіях[10]. Більше того, саме мова (використання рідної мови) виступає одним із критеріїв, які створюють підстави для надання статусу корінного народу відповідній етнічній групі громадян держави[11].
Очевидно, що за сучасних умов глобалізаційного розвитку суспільних порядків, перед меншинами постає важливе питання – інтегруватися до суспільства більшості, однак при цьому зберегти свою національну, мовну та культурну ідентичність й самобутність. У цьому випадку правовим інструментом, здатним забезпечити цілісні межі впливу як зі сторони держави на існування меншин, так і реалізацію останніми своїх можливостей, є права людини, що можуть реалізовуватися як індивідом особисто, так і колективно – групою осіб (спільнотою). Власне, саме права людини є певними можливостями людини, які необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені обов’язками інших суб’єктів[12].
При цьому, специфіка прав меншин наділена своїми характерними особливостями, відтак права меншин слід розглядати, як особливі права – певну форму позитивних дій, спрямованих на те, щоб меншини змогли зберегти свої особливості та традиції[13]. Як відомо, права меншин згідно теоретичного підходу К. Васака за їх поділом відносять до третього покоління прав людини, що власне і характеризуються правами тих категорій осіб, які за певними національними, соціальними, філологічними та іншими причинами не мають рівних з іншими громадянами можливостей здійснення прав і свобод, а тому потребують як правової, так і політичної підтримки.
Дискусія щодо здійснення меншинами прав третього покоління індивідуально чи колективно підтверджує поширену тезу в доктрині права про те, що на сучасному етапі вчені-правознавці розподіляють права людини за різними критеріями. Так, за суб’єктним складом здійснення прав визначають індивідуальні і колективні[14]. Так, у дещо спрощеному, але доступному розумінні ті права, якими особа може користуватися незалежно від інших осіб, називаються індивідуальними, а ті, реалізація яких можлива лише групою осіб, відповідно є колективними[15]. Змістове наповнення індивідуальних прав людини полягає у тому, що вони є природними, невідчужуваними і непорушними, які притаманні індивіду від народження та можуть бути реалізовані як індивідуально, так і колективно. Водночас колективні права не є природними за походженням, оскільки набуваються в міру усвідомлення спільнотою своїх специфічних інтересів та реалізуються виключно групою осіб[16].
Варто додати, що колективні права людини не є сумою індивідуальних прав осіб, що входять до спільноти, а визначаються певними цінностями, цілями та інтересами колективного утворення. Звідси потреба у збереженні національної свідомості та особливостей свого національного обличчя з обов’язковим забезпеченням поваги до національної самобутності інших[17]. На наш погляд, основне значення колективних прав полягає у тому, що окремий індивід як член спільноти (меншості) за певних обставин не може реалізувати свої індивідуальні права у повному обсязі. Більше того, як показує практика, індивідуальні права особи не в змозі забезпечити окремих прав меншин, зокрема мовних прав у сфері освіти України.
Між тим, не погоджуємося із сучасною тенденцією віднесення мовних прав меншин виключно до індивідуальних або колективних прав людини з їх розмежуванням за специфічними ознаками, властивостями, окремим підпорядкуванням чи ієрархією. Щодо цього у доктринальних джерелах icнyє щонайменше три позиції щодо прав людини, в тому числі й мoвниx пpaв: 1) вiддaння пepeвaги iндивiдyaльним пpaвaм; 2) вiддaння пepeвaги кoлeктивним пpaвaм; 3) зaпepeчeння пpiopитeтy бyдь-якиx пpaв i дocягнeння кoмпpoмicy мiж iндивiдyaльними i кoлeктивними пpaвaми, якi нe мoжнa чiткo poзмeжyвaти, ocкiльки пpaвa людини мaють дyaльний xapaктep. У цьому аспекті погоджуємося із думкою С. Римаренка про те, що слід шукати вихід не на шляхах розриву, протиставлення прав людини і нації, не визначати пріоритети, як це робиться законодавцями, а йти шляхом їх всебічного врахування, гнучкого сполучення, тобто шляхом демократизації суспільних інтересів[18].
Віднесення мовних прав меншин до індивідуальних чи колективних прав на сьогодні є спірним та невирішеним питанням. Так, деякі вчені визнaчaють iндивiдyaльнi й кoлeктивнi мoвнi пpaвa за таким підходом: нa iндивiдyaльнoму piвнi кoжeн мoжe, без cyмнiвy, iдeнтифiкyвaтиcя зi cвoєю piднoю мoвoю, i цe пoвиннi пoвaжaти iншi, а також має право вивчaти piднy мoвy i пpaвo ïï викopиcтoвyвaти. Ha кoлeктивнoмy piвнi пepeдбaчaєтьcя пpaвo мiнopитapниx гpyп нa oб’єднaння i poзвитoк cвoєï мoви, пpaвo cтвopювaти й пiдтpимyвaти шкoли[19]. Наявною залишається проблема диференціації між індивідуальними та колективними мовними правами меншин, оскільки їх ознаки є взаємопов’язаними та буквально переплітаються, створюючи дискусію навколо підходу: що носить більш пріоритетне значення для держави – зaдoвoлeння мoвниx iнтepeciв iндивiдa чи забезпeчeння мoвниx пpaв cпiльнoт? Проблема розмежування категорій мовних прав меншин, віднесення їх до індивідуальних чи колективних прав та фактична відсутність необхідності у цьому, зумовлює нашу позицію, яка означується дещо новим підходом – віднесенням мовних прав меншин до змішаних (дуальних) прав людини.
У правовій науці поширеною є думка, що саме змішані права здійснюються як індивідуально, так і колективними діями[20]. Водночас І. Попеску стверджує, що окремі індивідуальні і колективні права здебільшого збігаються, тобто є дуальними. До дуальних прав відносять, зокрема, право на особисту етнічну самоідентифікацію (право на вільний вибір етнічності), право на користування здобутками власної культури й мови та на їх розвиток, право на отримання інформації рідною мовою, право на освіту рідною мовою[21]. Таким чином, запропоноване розуміння значення мовних прав меншин як змішаних (дуальних) прав людини третього покоління пов’язане безпосередньо із теоретичною та практичною складовою його змісту.
На нашу думку, поєднання індивідуальних та колективних ознак відображається у сфері застосування мови: приватній та публічній. З цієї точки зору мовні права меншин характеризуються індивідуальним значенням – рідна мова є природним явищем, яке дано індивіду з народження та не обмежується у застосуванні ні державою, ні її правовим регулюванням у приватній сфері. В той же час, у публічних сферах, зокрема і у сфері освіти, при реалізації особою з числа меншин права на освіту, мовні права набувають ознак колективних прав людини, позаяк реалізуються лише за умови наявності відношення особи до відповідної спільноти (національної меншини чи корінного народу) та із врахуванням їх специфічного та дещо привілейованого конституційно-правового регулювання.
Детальний аналіз нормативних положень міжнародних, конституційних та внутрішніх законодавчих актів виділяє виключно такі мовні права меншин у сфері освіти: право на навчання рідною мовою та право на вивчення рідної мови. Для всебічної характеристики цих прав пропонуємо дещо новий теоретичний підхід до з’ясування їх сутності через призму мови як соціокультурного та конституційно-правового феномену. Таким чином, акцентуємо увагу на двох категоріях мовних прав меншин у сфері освіти України: а) інформаційно-інтеграційній категорії; б) категорії збереження власної ідентичності та самобутності.
Насамперед слід з’ясувати сутність права на навчання рідною мовою як пропонованої нами інформаційно-інтеграційної категорії. Загальновідомо, що завдяки мові реалізується одна з її функцій – інформаційна, яка у нашому розумінні є базовою для особи при реалізації права на освіту, що виявляється в отриманні здобувачем освіти знань, умінь та навичок, тобто належного споживання освітнього матеріалу в процесі навчання. Завдяки навчанню, як двосторонній діяльності, спрямованій на максимальне засвоєння й усвідомлення навчального матеріалу, що за своєю суттю є цілеспрямованим процесом передачі та засвоєння знань, умінь і способів пізнавальної діяльності людини[22], забезпечується інформаційна функція мови, яка реалізується особами, які належать до меншин, шляхом навчання їх рідною мовою.
За своїм соціальним призначенням сфера освіти є засобом формування цивілізаційної ідентичності, забезпечення соціалізації нових поколінь в умовах певного соціуму і формування людського потенціалу[23], а також її вектор застосування повинен бути спрямований на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прaв людини і основних свобод[24]. Завдяки реалізації права на навчання рідною мовою відбувається першочергова потреба для особи, яка належить до меншини, в отриманні освітньої інформації (матеріалу) та його розуміння, що має своїм наслідком правильне застосування знань у повсякденному житті, відтак право на навчання рідною мовою виступає природною потребою для людини.
Виходячи із конституційних положень, які декларують необхідність зміцнення громадянської злагоди на землі України та єдності й консолідації українського народу – громадян України всіх національностей, виникає питання щодо державної мовної політики, яка б провадилась на основі інтеграції меншин до суспільства титульної нації завдяки різним інструментам, зокрема шляхом реалізації мовного права меншин у сфері освіти – навчатися рідною мовою. Із цих підстав вважаємо, що право навчатися рідною мовою у своєму змістовому наповненні розкриває також й інтегративну функцію мови, адже як відомо, інтеграція – це об’єднання у єдине ціле будь-яких окремих частин. У мовних відносинах, на думку В. Мицика, «інтеграція визначається як більш «м’яка» політика, ніж асиміляція, заснована на об’єднанні різних груп у єдине суспільство при збереженні їх основної самобутності шляхом вжиття заради цього спеціальних заходів»[25].
Віднесення права особи з числа меншин на навчання рідною мовою до пропонованої нами інформаційно-інтеграційної категорії мовних прав меншин вкотре підкреслює її значення щодо реалізації особою своїх природних потреб. Зокрема, отримання та засвоєння освітньої інформації, опанування базових компетентностей та здібностей, які визначені освітнім стандартом, інтегрування до пануючого суспільного порядку, осягнення завдяки навчанню знань, умінь та навичок, що дають можливість користуватися суспільними благами на рівні із представниками більшості – титульної автохтонної нації.
З іншої сторони, одним із виразників процесу інтеграції є збереження самобутності та ідентичності меншин, які інтегруються, що в кінцевому результаті забезпечує їх мовну унікальність та багатоаспектність у співжитті із більшістю. З цих міркувань варто виокремити запропоновану нами категорію власної ідентичності та збереження самобутності, до якої відносимо право особи, яка належить до меншини на вивчення рідної мови. Реалізація концепту державного сприяння у розвитку етнічної, культурної та мовної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, що передбачений статтею 11 Конституції України, пов’язана із внутрішнім прагненням представників таких меншин до процесу власної самоідентифікації. Так, пошук ідентичності здійснюється шляхом вивчення рідної мови і як комунікативного та соціокультурного явища, а також і як конституційно-правової категорії, що здійснюється завдяки правам людини третього покоління.
У Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту логічно сформульовано тезу про те, що право осіб, які належать до національних меншин, на збереження своєї самобутності може бути повністю реалізоване тільки тоді, коли вони добре оволодіють своєю рідною мовою у процесі навчання[26]. Невипадково при збереженні ідентичності освітня сфера є найбільш сприятливою. З цього приводу влучно висловився і перший Верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин, де підкреслив, що освіта є надзвичайно важливою у справі збереження та поглиблення самобутності осіб, які належать до національних меншин. Власне, вивчення мови виступає індикатором приналежності особи до тієї меншини, яка ідентифікується завдяки цьому засобу. Варто відзначити, що право на вивчення рідної мови залишається чи не найбільш охоронюваним у нормативних положеннях як міжнародних, так і внутрішніх актів щодо реалізації меншинами своїх мовних прав.
Водночас відомо, що сучасні умови дихотомічного поділу національного складу суспільства на «більшість – меншість» потребують домірного підходу у питанні втручання (обмеження) в основоположні (конституційні) права та свободи людини. Стосується це насамперед соціально чутливої сфери – освіти та мовних відносин у ній. Очевидно, що з огляду на суб’єктний склад (етнічний, національний, мовний) таких суспільних відносин, наявним залишається пошук справедливого балансу між публічними (суспільними) інтересами та інтересами меншин, зокрема при реалізації ними конституційного права на освіту. Втім, правовою передумовою цьому виступає втручання держави у мовні права меншин, зокрема у право навчатися рідною мовою чи вивчати рідну мову у державних і комунальних закладах освіти або через національні культурні товариства, яке повинно відповідати конституційному принципу верховенства права та його структурним елементам як основі утвердження ідеалу правопорядку.
У статті 29 Загальної декларації прав людини, прийнятої та проголошеної резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, концепт обмеження прав людини окреслено як можливість при здійсненні прав і свобод людиною зазнати лише тих обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві[27]. В контексті домірності обмеження прав людини, зокрема мовних прав меншин у сфері освіти принцип пропорційності є інструментом сумірності заходів, вжитих щодо обмежування здійснення прав людини, меті права, яке обмежується, та за якого інтереси (потреби) людини, справедливо збалансовані з інтересами (потребами) суспільства, а також мета певного права людини та відповідність (домірність) їй правореалізаційної, правозабезпечувальної та правообмежувальної діяльності держави[28].
Втім, запровадження законодавчих обмежень як мовних прав меншин у сфері освіти (права навчатися рідною мовою чи її вивчати), а також практичної реалізації конституційних положень й співвідношення забезпечення розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України та гарантування розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України, зокрема й у сфері освіти повинно здійснюватися пропорційно як державним інтересам, так й інтересам меншин, що разом із титульною нацією утворюють український народ – громадян України всіх національностей.
Особливо відчутною в цій ситуації є потреба наявності конституційно-правового балансу інтересів, позаяк такий баланс можна вважати справедливим лише за умови, що обмеження, яке запроваджується, не посягає на саму сутність того чи того права та не призводить до втрати його реального змісту[29]. Однак варто наголосити на тому, що за системним та телеологічним тлумаченням права на освіту рідною мовою воно не означає автоматичного надання повного обсягу усіх наявних у державі засобів для збереження національних мов на рівні з державною мовою, а лише передбачає потенційну можливість збереження та розвитку мовної самобутності, прав і можливостей, що їх реально потребує та чітко вимагає спільнота або від яких вона не збирається відмовлятися[30].
За таких умов, як у доктринальних розробках, так і у практичній діяльності судових органів, зокрема практики органу конституційної юрисдикції – Конституційного Суду України, а також практики Європейського суду з прав людини, будь-яке втручання у права людини або їх обмеження повинно пройти перевірку трискладового тесту на пропорційність, що складається із відповідних критеріїв, які підлягають послідовному розгляду та надання відповіді на питання: 1) чи втручання (обмеження) у права й свободи людини провадиться «згідно із законом»? 2) чи втручання (обмеження) у права й свободи людини відповідає легітимній меті? 3) чи втручання (обмеження) у права та свободи людини здійснюється як «необхідний захід у демократичному суспільстві»? Як наслідок, за умови відповідності конкретних втручань держави в основоположні (конституційні) права й свободи людини цим критеріям, можна вважати, що принцип верховенства права дотримано.
Зауважимо, що об’єктом застосування трискладового тесту на пропорційність із сукупності всіх складових мовних відносин у нашому випадку є питання: 1) втручання держави у мовні права меншин при реалізації ними конституційного права на освіту, що закріплені у статті 53 Конституції України, тобто права на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства, а також 2) дотримання балансу між застосуванням державної мови та гарантуванням державою вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України у сфері освіти України. Так, послідовний підхід застосування трискладового тесту на пропорційність слід розглядати цілісно, однак із аналізом його конкретних структурних елементів, що невід’ємно взаємопов’язані.
Очевидно, що мовні права меншин у сфері освіти не є абсолютними та можуть обмежуватися державою чи надають їй достатньо широкі межі розсуду (дискреційні повноваження), зокрема це відображено у змісті конституційного положення статті 53 Конституції України, яке пропонуємо детально трактувати як: 1) право осіб, які належать до національних меншин відповідно до закону навчатися рідною мовою чи вивчати рідну мову; 2) таке право може реалізовуватися шляхом навчання чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Варто додати, що із змісту згаданої статті 53 Конституції України прослідковується спосіб нормативно-правового регулювання таких обмежень чи меж розсуду, зокрема завдяки гарантуванню права на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства відповідно до закону.
При цьому, як вбачається із статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права корінних народів і національних меншин, а також порядок застосування мов, що в повній мірі кореспондує конституційному положенню статті 10 Основного Закону про гарантування Конституцією та визначення законом застосування мов в Україні. Так, запровадження моделей реалізації особами з числа меншин своїх конституційних мовних прав у сфері освіти знайшло своє нормативне оформлення у статті 7 Закону України «Про освіту» від 05.09.2017 No 2145-VІІІ. Однак особливої уваги заслуговує питання дотримання законодавцем принципу пропорційності під час запровадження таких законодавчих моделей, позаяк відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод[31].
Таким чином, конституційні положення про право осіб з числа національних меншин на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах отримали свій розвиток у нормах статті 7 Закону України «Про освіту» від 05.09.2017 No 2145-VІІІ, а саме: 1) особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини; 2) особам, які належать до корінних народів України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної і загальної середньої освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу; 3) особам, які належать до корінних народів, національних меншин України, гарантується право на вивчення мови відповідних корінного народу чи національної меншини в комунальних закладах загальної середньої освіти або через національні культурні товариства (стаття 7 Закону України «Про освіту»)[32].
Водночас розвиток конституційного положення про право осіб з числа меншин навчатися рідною мовою чи її вивчати у вигляді відповідних освітніх законодавчих моделей, зокрема щодо здобуття освіти рідною мовою на різних рівнях освіти у певному обсязі, зумовлює необхідність аналізу цих юридичних конструкцій крізь призму іншого структурного елементу трискладового тесту – з’ясування питання про те, чи відповідають такі заходи втручання держави легітимній меті. По-перше, з точки зору забезпечення інтересів держави при застосуванні державної мови та реалізації особами з числа меншин своїх мовних прав у сфері освіти, Конституційний Суд України вважає легітимною метою такі обмеження прав у спеціальному освітньому законодавстві як захід, що необхідний для єднання (інтегрування) соціуму, що вважається легітимною метою, задля досягнення якої роблять внесок і титульні нації, і національні меншини. У цьому контексті інтегрування слід розуміти як процес прийняття національної й мовної багатоманітності суспільства, шанобливого ставлення до осіб іншої національності, що забезпечує сенс належності всіх членів суспільства до єдиної спільноти[33].
По-друге, утвердження статусу державної мови є прерогативою діяльності держави, позаяк закарбований приписами частин першої, другої статті 10 Конституції України юридичний статус української мови як державної є водночас засадничою конституційною цінністю, питомою ознакою й ключовим чинником єдності (соборності) Української держави та невіддільною частиною її конституційної ідентичності. Заразом закарбований приписами частин першої, другої статті 10 Конституції України юридичний статус української мови як державної є водночас засадничою конституційною цінністю, питомою ознакою й ключовим чинником єдності (соборності) Української держави та невіддільною частиною її конституційної ідентичності34.
З іншого боку, у системі пропонованого пошуку балансу виділяємо забезпечення інтересів меншин шляхом їх соціалізації, тобто фактичної інтеграції до суспільного середовища більшості. Як зазначає Конституційний Суд України у своєму рішенні від 16 липня 2019 року у справі No 10-р/2019, Закон України «Про освіту» гарантує національним меншинам та корінним народам України право на вивчення рідної мови та передбачає вивчення державної української мови, що є однією з умов їх повноцінної інтеграції в українське суспільство. Неможливість вивчати державну мову перешкоджає соціалізації представників національних меншин та корінних народів України». Крім того, Суд вважає, що мета Закону узгоджується з приписами Конституції України, оскільки забезпечує збалансований підхід до вивчення державної мови як засобу соціалізації особи і вивчення мов національних меншин та корінних народів України[34].
У контексті третього елементу послідовного аналізу обмеження мовних прав меншин у сфері освіти в рамках трискладового тесту на пропорційність, у доктрині права прийнято розуміти, що критерій «необхідності в демократичному суспільстві» є вирішальним засобом виявлення порушень прав і свобод людини. Перевірка на «необхідність у демократичному суспільстві» ґрунтується на зважуванні різноманітних чинників та інтересів. Зокрема, вчений звертає увагу на те, що тільки «нагальна суспільна потреба» може бути підставою для обмеження прав. Будь-яке втручання органів публічної влади в здійснення права людини має відповідати «нагальній суспільній потребі». Водночас таке втручання має бути домірним (пропорційним) легітимній меті обмеження[35].
У сучасних умовах існування української держави загальновідомим є факт значення державної мови для національної безпеки, позаяк вплив на неї використовувався впродовж тривалого часу як гібридна загроза, елемент розділення українського народу за мовною ознакою, а згодом і виправдання повномасштабного вторгнення країною-агресором. Тобто мова відіграє важливе значення у питанні захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз[36].
З огляду на це Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 липня 2021 року у справі No 1-р/2021 зауважив, що загроза українській мові рівносильна загрозі національній безпеці України, існуванню української нації та її держави, оскільки мова – це своєрідний код нації, а не лише засіб спілкування. Без повноцінного функціонування української мови в усіх ділянках публічного життя суспільства на всій території України українській нації загрожує втрата статусу й ролі титульної й державотворчої нації, що є рівнозначним загрозі зникнення Української держави з політичної карти світу34.
Отримані результати дослідження, окрім іншого, свідчать про наявність специфічних властивостей мовних прав меншин, що відносять їх до категорії змішаних (дуальних) прав людини завдяки сферам їх реалізації: приватній та публічній (освітній). Дуальний характер мовних прав меншин зумовлений наявністю спільних ознак індивідуального та колективного змісту, де з однієї сторони рідна мова є індивідуальним природним правом людини, а з іншої – може реалізуватися лише за наявності факту приналежності особи до певної спільноти. Водночас запропоновано авторську класифікацію мовних прав меншин у сфері освіти відповідно до їх призначення та нормативного регулювання: а) інформаційно-інтеграційну категорію; б) категорію збереження власної ідентичності та самобутності.
Здійснений аналіз державного впливу й нормативного регулювання застосування державної мови у сфері освіти та дотримання мовних прав меншин крізь призму трискладового тесту на пропорційність дає підстави зробити такі аргументовані висновки:
1) правове регулювання утвердження статусу української мови як державної та гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин, а також практична реалізація права меншин на навчання рідною мовою чи її вивчення у закладах освіти або національних культурних товариствах здійснюється «згідно із законом», зокрема такі юридичні можливості надані у конституційних положеннях (стаття 10, 92 Конституції України), а сама деталізація закріплена у статті 7 Закону України «Про освіту».
2) легітимна мета втручання держави у мовні права та свободи меншин полягає з однієї сторони у виконанні державою свого конституційного обов’язку щодо єднання (консолідації) українського народу – громадян України всіх національностей та утвердження української мови у її конституційно-правовому статусі державної мови, а з іншої – забезпечення інтегрування та соціалізації меншин завдяки конституційно-правовим інструментам та гарантування збереження й розвитку мовної самобутності меншин та їх мовної ідентичності.
3) нагальна суспільна необхідність у демократичному суспільстві створює умови, за яких є виправданим вплив держави на реалізацію мовних прав у сфері освіти особам з числа національних меншин та корінних народів України, а також роллю державної мови як чинника впливу на національну безпеку та територіальну цілісність України в умовах повномасштабної війни.
З огляду на сучасний стан конституційно-правового регулювання реалізації мовних прав особами з числа національних меншин та корінних меншин України у сфері освіти наявною залишається необхідність їх подальших наукових розвідок, зокрема й з точки зору практичної реалізації конституційного принципу рівності (недискримінації) за мовною ознакою таких суб’єктів, а також здійснення державою позитивних дій задля усунення відповідного дисбалансу.