Кожна нація у світі, в процесі свого становлення та розвитку, проходила свій, неповторний унікальний шлях об’єднання, використовуючи ті чи інші засоби та чинники консолідації в різні історичні періоди. Не є винятком і Українська держава, котра як молода конституційна демократія проходить нелегкий та тернистий шлях консолідації нації.
Серед багатьох чинників (форм) консолідації української нації найперше місце займає українська мова, яка зазнала протягом історії величезну кількість обмежень та заборон, але яку, завдяки боротьбі мільйонів українців, вдалося зберегти та донести сучасним поколінням.
Потрібно чітко усвідомлювати, що війна російської федерації проти України розпочалася не в 2022 чи в 2014 роках. Ця війна триває вже багато століть, а в новітній період – з моменту проголошення незалежності України і відбувається не лише на полі бою, але і на інших фронтах: економічному, соціальному, мовному, культурному, ідеологічному та інших. Боротьба на мовному фронті, незважаючи на прийнятий Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» та Рішення Конституційного Суду України щодо його конституційності, триває і потребує від органів публічної влади ефективної та кропіткої роботи.
Окремі проблеми статусу української мови як державної та її ролі для становлення та консолідації української нації досліджували такі українські вчені: Бориславська О.М., Гураль П.Ф., Колісник В.П., Костицький М.В., Слінько Т.М., Стецюк П.Б., Ткаченко Є.В., Тодика Ю.М., Фаріон І.Д., Федоренко В.Л., Шемшученко Ю.С., Шишкін В.І., Ялова О.В. та інші.
На переконання О. Федик, «мова – найважливіший національний ідентифікатор, завдяки якому кожна нація вирізняється з-поміж інших, усвідомлюючи себе самодостатнім та самочинним суб’єктом історії»[1]. Таке усвідомлення та самоідентифікація, на жаль, для великої частини громадян України прийшла після повномасштабного вторгнення російської федерації до України та окупації нових, порівняно з 2014 роком, територій нашої держави.
Підтвердженням процесу україномовної ідентифікації є результати соціологічних досліджень кінця 2022 року авторства провідного вченого в галузі мовної політики та ідеології В.М. Кулика. Так, «найважливішою, на думку вченого, зміною стало різке збільшення частки респондентів, які говорять у повсякденному житті переважно українською мовою, та відповідне зменшення частки російськомовців. У грудні 2022-го року 41% респондентів сказали, що спілкуються тільки українською мовою, ще 17% – «у більшості ситуацій» українською, натомість тільки російською говорять 6%, а переважно російською – 9% (ще 24% сказали, що вживають обидві мови «рівною мірою»). Порівняно з 2017-м частка повних і переважних україномовців збільшилася на 8%, а частка російськомовців зменшилася аж на 11%. Ще більше вражає реґіональний розподіл: навіть на сході та півдні, судячи з відповідей, україномовців тепер не менше, ніж російськомовців (29% проти 27%)»[2].
Поглянемо, який шлях нормативного закріплення в питаннях консолідації та об’єднання пройшла українська мова в новітній період розвитку і становлення Української держави. Першу згадку про мову та її особливу роль знаходимо в положеннях Закону України «Про мови в Українській РСР», де було закріплено, що «українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу, а забезпечення їй статусу державної має на меті сприяти всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу та гарантувати його суверенну національно-державну майбутність»[3].
На розвиток положень процитованого вище Закону України «Про мови в Українській РСР» Радою Міністрів Української РСР була прийнята перша Державна програма розвитку української мови, у якій зазначалося, що «мова –основа духовності народу, його історичної пам’яті й сучасного буття. Єднаючи покоління та формуючи національну свідомість, кожна національна мова відображає не тільки самобутність народу, який нею володіє, але і є культурним надбанням усього людства»[4]. Своєю чергою «українська мова – це мова багатомільйонного народу, що стала однією з найбагатших мов світу і може задовольняти потреби суспільства в спілкуванні, розвитку культури, освіти, науки й техніки. Тому нічим не виправдане звуження сфери функціонування мови корінного населення в державному, економічному, політичному та громадському житті»[5].
Разом з тим, потрібно констатувати, що програма всіляко підтримувала розвиток та функціонування російської мови практично у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Ще однією небезпекою, яка пізніше була вдала використана і продовжує використовуватися нашим ворогом, став закладений програмою алгоритм поетапного утвердження державної мови в різних регіонах України. Єдиною спробую вирівняти становище, зокрема в російськомовних регіонах, була прийнята в 1997 році Кабінетом Міністрів України Програма розвитку і підтримки української культури у місті Севастополь та забезпечення функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя[6].
Переломним моментом в утверджені української мови та її статусу як державної стало прийняття Конституції України в 1996 році. Згідно з положень частини першої статті 10 Конституції України «Державною мовою в Україні є українська мова»[7]. Підтвердив особливу роль і значення української мови в цей історичний період в Конституційний Суд України, надавши в 1999 році офіційне тлумачення положень статті 10 Основного закону. Згідно з правовою позицію Конституційного Суду України «під державною мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Конституцією України статус державної мови надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі»[8].
Разом з тим, погоджуємося із думками О.М. Бориславської, що «роль Конституції України в утвердженні статусу української мови як державної двояка. З одного боку, вона на найвищому юридичному рівні, на стабільній основі закріпила її становище як державної мови (відповідні норми містяться у розділі І серед засад конституційного ладу України). З іншого, вона не прояснила ситуації зі сферами обов’язкового застосування державної мови та сферами використання інших мов, залишивши це питання для законодавчого регулювання»[9].
Схожі на положення попередніх урядових програм були норми державної програми 2003 року, котрими «мова визначалися як найважливіший засіб людського спілкування та інтелектуального розвитку особистості, визначальна ознака держави, безцінна і невичерпна скарбницю культурного надбання народу. Також вказувалося, що у державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль»[10].
У 2010 році Указом Президента України Віктора Ющенка, в останні дні президентства, була затверджена Концепція державної мовної політики, якою закріплювалося, що «повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави є гарантією збереження ідентичності української нації та єдності України»[11]. Крім того Концепцією встановлювалося, що «пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови – визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі та є базовим системо утворюючим складником української державності й Українського народу – громадян України всіх національностей»[12].
Важливо також наголосити, що в Концепції 2010 році вперше на нормативному, підзаконному рівні серед основних завдань зазначалося про «посиленню функції державної мови як об’єднавчого і консолідаційного чинників в українському суспільстві, засобу зміцнення державної єдності України»[13].
Після зміни влади в 2010 році та обрання Президентом України Віктора Януковича починається складний період з дискредитації державної мови, нівелювання її ролі та значення для української нації. За вдалим висловом судді Конституційного Суду у відставці Віктора Шишкіна, який назвав цей процес «атакою «янучарівської» влади на українську мову»[14], власне сам «повзучий наступ на українську мову через законодавство розпочався не законом про мову, а змінами до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних кодексів, згідно з яких суд мав здійснювати провадження у справах і діловодство, зокрема і листування з особами, які звертаються до суду, тією мовою, якою вони забажають»[15].
Конституційний Суд України, розглянувши конституційне подання у справі про відповідність положенням Конституції України вказаних вище нормативно-правових актів, згідно з якими допускається використання в судах поряд з державною, регіональних мов та мов меншин вирішив визнати їх конституційними[16].
За результатами прийнятого рішення було висловлено чотири окремі думки суддів Конституційного Суду України, одна з яких заслуговує на увагу. Так Віктор Шишкін в окремій думці зазначив, що «статус державної мови можна розглядати у двох основних значеннях: як індивідуальне природне право мовного носія, коли мова є засобом суспільної комунікації взагалі, і як спільне природне право відповідного етносу, завдяки чому державне утворення ідентифікується з титульною нацією. В останньому значенні державна мова набуває статусу одного із елементів конституційного правопорядку. У такому випадку функціонування мови як державної виконує природне, суспільно значуще завдання, яке спрямоване на становлення і існування держави Українського народу»[17].
Серйозним ударом по статусі української мови як державної став прийнятий у 2012 році Закон України «Про засади державної мовної політики», який поряд з державною мовою ввів поняття регіональної мови або мови меншини яка впроваджувалася відповідною місцевою радою «за умови, якщо кількість осіб – носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення»[18]. В окремих випадках «за рішенням місцевої ради, з урахуванням конкретної ситуації, такі заходи мали можливість застосовуватися до мови, регіональна мовна група якої становить менше 10 відсотків населення відповідної території»[19].
Крім того, зазначений вище закон передбачав і право ініціювання жителями відповідних територій питання щодо використання регіональних мов або мов меншин на якій поширювалася обрана ними мова, а у випадках зібрання підписів понад 10 відсотків жителів обов’язок місцевої ради прийняти відповідне рішення, який у разі невиконання підлягав оскарженню до суду.
Потрібно наголосити, щоб під ідеєю збереження мов національних меншин, які потребують захисту та підтримки, як наприклад гагаузької, кримчацької, кримськотатарської, караїмської (мовних носіїв яких декілька тисяч) закон надавав такий захист і збереження російській, угорській, словацькій, румунській, білоруській та іншим, які мають статус державних в своїх країнах (мовних носіїв яких мільйони).
Також Закон України «Про засади державної мовної політики» був проектом політичного керівництва російської федерації щодо максимальної «русифікації» південних та східних регіонів України. Зауважимо, що в цілому ряді регіонів місцевими радами на рівні областей, міст, селищ та сіл були прийняті рішення про використання російської мови як регіональної.
Прийняття закону в липні 2012 року і набрання ним чинності в серпні 2012 року призвело до великої кількості протестів та мітингів на захист української мови та спровокувало дзеркальну реакцію з боку органів місцевого самоврядування західних регіонів України, місцеві ради яких приймали рішення про те, що норми закону не будуть діяти у відповідних територіальних громадах.
Зрештою прийнятий закон був визнаний Конституційним Судом України неконституційним, але з процедурних (формальних) підстав. Зазначалося, що «порушення конституційної процедури розгляду та ухвалення проекту Закону під час його прийняття в цілому на вечірньому пленарному засіданні Верховної Ради України 3 липня 2012 року мали системний характер та істотно вплинули на остаточний результат прийняття»[20].
Зважаючи на значний суспільний резонанс до Рішення Конституційного Суду України було викладено одинадцять (11) окремих думок, які в основному піддавали критиці застосування лише формального конституційного контролю і наполягали на тому, що необхідно було застосувати і матеріальний (змістовний) контроль.
Дуже влучно висловився з приводу Рішення суддя Микола Мельник, який в окремій думці зазначив, що «суд зобов’язаний був дати відповідну конституційно-правову оцінку закону, оскільки він є антиконституційним за своїм змістом. Закон, авторами якого формально вважаються С.Ківалов і В.Колесніченко, має вочевидь антиукраїнське спрямування – його прийняття заклало законодавчу основу для чергового етапу системної русифікації України. Реальною двоєдиною метою Закону було нівелювання конституційного статусу української мови як державної і надання усупереч Конституції України такого статусу російській мові та вивищення її над іншими мовами національних меншин України, що є абсолютно неприпустимим з огляду на значення та функції української мови у становленні, функціонуванні та розвитку України як суверенної і незалежної держави. Закон закладав нормативні основи для руйнації Української держави. Суд мав унікальний шанс внести істотний вклад у розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України та вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України. Системне дослідження Судом положень Закону на предмет їх відповідності Конституції України сприяло б усуненню (мінімізації) тих факторів, які штучно створили «мовну проблему» в Україні та передумови посилення напруги в суспільстві на мовному ґрунті, сепаратистських процесів, ризиків для суверенітету і територіальної цілісності України»[21].
Наступним важливим етапом у становленні української мови як державної та її нормативне закріплення як чинника консолідації української нації стало прийняття у 2019 році Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Вже в преамбулі зазначається, що Верховна Рада України, серед іншого, приймає цей закон, «усвідомлюючи, що українська мова є визначальним чинником і головною ознакою ідентичності української нації, яка історично сформувалася і протягом багатьох століть безперервно проживає на власній етнічній території, становить переважну більшість населення країни і дала офіційну назву державі, а також є базовим системотвірним складником української громадянської нації; прагнучи до посилення державотворчих і консолідаційних функцій української мови, підвищення її ролі в забезпеченні територіальної цілісності та національної безпеки України; маючи на меті створення належних умов для забезпечення і захисту мовних прав і потреб українців»[22].
Законом визначено, що «статус української мови як єдиної державної мови зумовлений державотворчим самовизначенням української нації» та «є невіддільним елементом конституційного ладу України як унітарної держави»[23]. Передбачено, що «статус української мови як єдиної державної мови передбачає обов’язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, визначених законом»[24].
Важливо, що законом наголошується на консолідаційній функції української мови як державної, визначаючи останню «фактором єдності та національної безпеки України», а одним із завдань є «забезпечення розвитку української мови для зміцнення національної ідентичності, збереження національної культури, традицій, звичаїв, історичної пам’яті та забезпечення її подальшого функціонування як державотворчого чинника української нації»[25].
Не менш важливим за прийнятий Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» для становлення української мови та її статусу є рішення Конституційного Суду України, яким згаданий закон був визнаний конституційним. У відповідному рішенні Конституційний Суд України чітко звернув увагу, що державна мова є визначальним чинником, а також формою консолідації української нації, зазначивши, що «юридичний статус української мови як державної є водночас засадничою конституційною цінністю, питомою ознакою й ключовим чинником єдності (соборності) Української держави та невіддільною частиною її конституційної ідентичності. Як інститут української державності, що поєднує юридичний і ціннісний складники, українська мова покликана виконувати інтегрувальну (соборницьку) функцію та забезпечувати єднання й монолітність українського суспільства різнорівнево. Українська мова як державна мова є важливим інструментом упорядкування діяльності всієї державної влади та місцевого самоврядування, їй належить вирішальна роль у забезпеченні політичної єдності держави та суспільної згуртованості суголосно одному з прагнень, що ними керувався конституцієдавець при ухваленні Конституції України 28 червня 1996 року, зокрема «піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України. …Їй належить визначальна роль у формуванні, розвитку та зміцненні єдиної української політичної (громадянської) нації»[26].
Крім того, Конституційний Суд України ствердно констатував, що «загроза українській мові рівносильна загрозі національній безпеці України, існуванню української нації та її держави, оскільки мова – це своєрідний код нації, а не лише засіб спілкування. Без повноцінного функціонування української мови в усіх ділянках публічного життя суспільства на всій території України українській нації загрожує втрата статусу й ролі титульної й державотвірної нації, що є рівнозначним загрозі зникнення Української держави з політичної карти світу. Українська мова – доконечна умова (conditio sine qua non) державності України та її соборності. Україна – це єдиний у світі ареал, де може бути гарантовано збереження, існування й усебічний розвиток української мови і, відповідно, української нації як державотвірної, тому будь-які зазіхання на юридичний статус української мови як державної на території України неприпустимі, оскільки порушують конституційний лад держави, загрожують національній безпеці та самому існуванню державності України[27].
Звернув увагу Конституційний Суд України і на те, що українська мова «є невіддільним атрибутом Української держави, поряд із Державним Прапором України, Державним Гербом України та Державним Гімном України»[28].
Потрібно також зазначити, що прийняття Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» сприяло і підзаконному нормотворенню в питаннях реалізації окремих його положень. Так, на рівні Кабінету Міністрів України в травні 2021 року розпорядженням Кабінету Міністрів України схвалено «Концепцію Державної цільової національно-культурної програми забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на період до 2030 року»[29].
Концепцію передбачено, що «державна мова за умови її повноцінного функціонування повинна консолідувати суспільство, стимулювати процес розвитку і зростання добробуту держави та її громадян»[30]. На думку авторів Концепції «мовна ситуація, яка склалася в Україні, зумовлена неоднорідністю українського мовного простору як за територією поширення, так і за сферами застосування, що призводить до порушення мовно-культурної єдності, випадків непорозуміння, дає підґрунтя для спекуляцій на мовній темі. Основними причинами невідповідності між реальним станом функціонування української мови та її статусом державної належать: багатолітня історія пригноблення української мови та культури; комплекс мовно-культурної меншовартості; маніпулювання мовним питанням та його штучна заполітизованість; відсутність належного фінансового та інституційного забезпечення сфери мовної політики»[31].
Крім Концепції, Кабінетом Міністрів України затверджені Положення про Національну комісію зі стандартів державної мови[32], Порядок проведення іспитів на рівень володіння державною мовою[33], Порядок ведення Реєстру державних сертифікатів про рівень володіння державною мовою[34]. Наприклад, одне з недавніх рішень Національної комісії зі стандартів державної мови стосується переліку сіл, селищ, міст, назви яких не відповідають стандартам державної мови, та рекомендації щодо приведення назв таких сіл, селищ, міст у відповідність до стандартів державної мови[35].
Погоджуємося із думкою Т.М. Слінько та Є.В. Ткаченка, що «зміна державної мовної політики та така юридична позиція Конституційного Суду України з мовного питання продиктовані агресією та окупацією українських земель армією російської федерації»[36]. Разом з тим, вважаємо, що трансформація поглядів щодо мовної політики зумовлена також і іншими факторами, зокрема: 1) «дорослішанням української нації» та її розумінням необхідності розвитку і захисту української мови; 2) приходом до влади проукраїнських політичних сил; 3) рівнем професійності та фаховості суддівського корпусу Конституційного Суду України; 4) безглуздою політикою керівництва російської федерації щодо дискредитації української мови та нав’язуванням утопічних ідей про «двомовний народ».
Важливим, в цьому контексті, є прийнятий в 2023 році Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» в преамбулі якого зазначено, що століття російського панування на українських землях супроводжувалися системними заходами, спрямованими на асиміляцію Українського народу, заборону та викорінення української мови та культури, руйнування його традицій, духовної культури та етнічної самобутності, а також систематичними масовими репресіями, наслідком яких стало знищення мільйонів людей».
Також законом визначено поняття «русифікації, як складової російської імперської політики, спрямованої на нав’язування використання російської мови, пропагування російської культури як вищих порівняно з іншими національними мовами та культурами, витіснення з ужитку української мови, звуження українського культурного та інформаційного простору» та «українофобії, як дискримінаційних дій, публічно висловлених закликів, у тому числі в медіа, у літературних та мистецьких творах, що заперечують суб’єктність Української держави, української нації, боротьбу проти підкорення, експлуатації, асиміляції Українського народу, а також правомірність захисту політичних, економічних, культурних прав Українського народу, розвитку української національної державності, науки, культури, зневажають питомі етнокультурні ознаки українців, ігнорують українську мову та культуру»[37].
Зважаючи на вищенаведене, можемо виділити кілька основних причин історичних парадоксів щодо розвитку та утвердження української мови та її статусу як державної протягом новітнього періоду розвитку України.
По-перше, дуже слабка і суперечлива підтримка української мови як державної протягом першого десятиліття становлення незалежної держави, що призвело до поширення ідей «двомовності», «єдиного культурного простору», «російської мови як другої державної». Парадокс, але ці наративи використовувалися широким колом політичного істеблішменту України.
По-друге, пропагована та частково реалізована, через агентуру кремля, міфічна ідея, що українська мова та її статус як державної роз’єднує народ, протиставляє інтереси нації інтересам національних меншин, розпалює етнічну ворожнечу. Парадокс, але в цей міф вірила доволі велика частина проукраїнського суспільства та політикуму.
По-третє, прихід до влади «проросійського» президента України Віктора Януковича, який максимально наближував Україну, особливо у гуманітарній сфері, до єднання з російською федерацією, її культурою, мовою, традицій тощо. Парадокс, особа, яка була двічі засудженою за вчинення злочинів, спровокувала події Помаранчевої Революції 2004року, брала участь у фальсифікації виборів перемогла на вільних, справедливих виборах Президента України.
По-четверте, бездіяльність Верховної Ради України та Конституційного Суду України, які майже 4 роки (з 2014 до 2018 року) не брали на себе відповідальність про відмінну Закону України «Про засади державної мовної політики»: перша не приймаючи нового мовного закону, інший – не виносячи рішення про його неконституційність. Парадокс, але маючи конституційно-правові механізми вирішення мовного питання політично органи публічної влади були не готові їх застосувати на практиці.
Глибоко досліджуючи та усвідомлюючи історичні парадокси хочемо звернути увагу і на новітні тенденції мовної політики в Україні, наголосивши, що питання утвердження статусу української мови як державної, незважаючи на всі події останніх десятиліть, залишається актуальним та потребує особливої уваги з боку держави. Для цього необхідно, на наше переконання:
- посилити інституційно діяльність Уповноваженого із захисту державної мови, надавши йому більш широкі повноваження та унеможливити вплив інших органів публічної влади на його діяльність;
- розширити мережу представників Уповноваженого із захисту державної мови (на сьогодні їх є 3) передбачивши їх представництво у кожному регіоні України;
- продовжувати політику українізації шляхом прийняття регіональних програм сприяння і розвитку української мови як державної (на сьогодні таких програм на рівні областей, районів та територіальних громад сіл, селищ і міст прийнято 76);
- створити умови для максимального вивчення та оволодіння українською мовою закордоном усіма зацікавленими особами, включаючи і тих, яким надано статус закордонних українців.
Потрібно чітко усвідомлювати, що статус української мови як державної є основним (фундаментальним) чинником консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій, культури та релігійної самобутності. Це та доконечна умова існування нації, яка дозволила українцям вижити протягом століть поневолення та зберегти свою ідентичність. Доказом цього, є факт, що українці створили найбільшу кількість народних пісень у світі (близько 200 тисяч), а фонотека ЮНЕСКО сьогодні налічує близько 15,5 тисяч українських народних пісень. Жодна нація за всю історію не має такої кількості пісень, яку створив український народ самостійно. До речі, на другому місці, з величезним відривом, перебуває Італія з кількістю 6 тисяч народних пісень[38].