В умовах воєнної агресії російської федерації українську правничу спільноту закономірно зацікавило рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Марго Поліни Олександрівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 1 частини п’ятої, частини сьомої статті 454 Цивільного процесуального кодексу України від 6 квітня 2022 року[1]. Основним «каменем спотикання» став факт належності у скаржниці російського громадянства. До того ж, в цій справі є низка інших юридичних питань, які потребують свого додаткового аналізу, про що піде мова далі.
Згідно з пунктом 1 частини п’ятої статті 454 Кодексу[2] заява про скасування рішення третейського суду подається протягом дев’яноста днів «стороною, третьою особою в справі, розглянутій третейським судом, – з дня прийняття рішення третейським судом». Відповідно до частини сьомої статті 454 Кодексу «заява, подана після закінчення строку, встановленого частинами п’ятою або шостою цієї статті, повертається». Авторка клопотання стверджувала, що пункт 1 частини п’ятої, частина сьома статті 454 Кодексу не відповідають частині третій статті 22, частинам першій, другій статті 55, частині першій статті 64, пунктам 1, 3, 8 частини другої статті 129 Конституції України[3].
Підставою для подання конституційної скарги стало те, що Апеляційний суд міста Києва ухвалою повернув Марго П.О. заяву у зв’язку із закінченням строку на подання заяви про скасування рішення третейського суду, установленого частиною п’ятою статті 454 Кодексу. Верховний Суд, зі свого боку, апеляційну скаргу Марго П.О. залишив без задоволення, зазначивши, що «заява Марго П.О. подана після закінчення строку, передбаченого пунктом 1 частини п’ятої статті 454 ЦПК України, відзначивши, що цей встановлений процесуальним законом строк є присічним, а можливість його поновлення нормами ЦПК України не передбачена.
Суб’єкт права на конституційну скаргу стверджувала, що внаслідок застосування судом пункту 1 частини п’ятої, частини сьомої статті 454 Кодексу порушено її право на доступ до суду, гарантоване статтею 55 Конституції України. На думку Марго П.О., оспорювані приписи Кодексу «фактично виключають цілу категорію обов’язкових до виконання рішень з-під судового контролю, унеможливлюють їх перегляд з метою виправлення явної судової помилки або наслідків зловживання правом». У конституційній скарзі зазначено, що «майже для всіх випадків оскарження (перегляду) судових рішень ЦПК передбачає можливість поновлення строку на таке оскарження <… > строк оскарження певного судового рішення учасником справи, який не був присутнім при проголошенні такого рішення, обчислюється з дня отримання учасником справи відомостей про таке рішення».[4]
Конституційний Суд України уже констатував, що «частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод»[5]. Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов’язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України»; Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України»[6].
Отож, Другий Сенат Конституційного Суду України дійшов до висновку, що приписи статті 8, частини першої статті 55 Конституції України зобов’язують державу гарантувати на законодавчому рівні кожному можливість реалізації його права на судовий захист. Законодавець має встановити такий обсяг права осіб на судовий захист, який забезпечував би його дієву реалізацію, а відмова судів у реалізації такої можливості може призвести до порушення гарантованого Конституцією України права на судовий захист. У контексті розгляду конституційної скарги Марго П.О. встановлений законодавцем обсяг судового захисту стосовно оскарження рішення третейського суду має бути забезпечено за допомогою ефективного судового контролю[7].
Водночас відомо, що третейські суди не здійснюють правосуддя, їх рішення не є актами правосуддя, а самі вони не входять до системи судів судоустрою[8]. Наведене стало підставою для наступного висновку Суду, що законодавець позбавив осіб, які є сторонами, третіми особами у справі, розглянутій третейським судом, гарантії розгляду судом питання про поновлення строку на подання до суду заяви про скасування рішення третейського суду, у разі якщо її подано після закінчення встановленого Кодексом строку.
На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що, ухваливши Закон, законодавець знизив рівень доступу до суду осіб, які є суб’єктами звернення до суду відповідно до пункту 1 частини п’ятої статті 454 Кодексу, чим обмежив їхнє право на судовий захист у тому обсязі, як його гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України. У такий спосіб порушено заборону звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів, установлену в частині третій статті 22 Конституції України, чим знівельовано можливість ефективної реалізації права на судовий захист та дієвість механізму судового контролю за рішенням третейського суду.
Беручи до уваги іноземне громадянство скаржниці, Суд відзначив, що згідно з частинами першою, другою статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (частина перша статті 26 Конституції України).
Гарантована Конституцією України рівність усіх людей у їхніх правах і свободах означає потребу забезпечення їм рівних юридичних можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод; у правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб[9].
Зважаючи на вищевикладене, Конституційний Суд України вирішив визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), пункт 1 частини п’ятої, частину сьому статті 454 Цивільного процесуального кодексу України в тім, що вони унеможливлюють поновлення судом строку на подання особою, яка є стороною, третьою особою в справі, розглянутій третейським судом, заяви про скасування рішення третейського суду. При цьому Суд врахував, що в Україні у зв’язку з військовою агресією російської федерації введено воєнний стан. З огляду на це Суд відтермінував втрату чинності пунктом 1 частини п’ятої, частиною сьомою статті 454 Кодексу, що суперечать Конституції України, на три місяці з дня припинення чи скасування воєнного стану.
Це повноваження Конституційного Суду передбачене статтею 152 Конституції України, хоча попередній її варіант не передбачав такої можливості. Тож для України цей добре знаний на заході спосіб запобігання негативним юридичним наслідкам визнання акта неконституційним є новим і маловивченим. Вперше це повноваження було застосоване КСУ в справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України. Цим рішенням визнано неконституційною частину шосту статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з якою слідчі органів Державної кримінально-виконавчої служби України здійснювали досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби України. В резолютивній частині рішення постановлено: «Частина шоста статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, визнана неконституційною, втрачає чинність через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення». Крім того, Верховну Раду України зобов’язано привести нормативне регулювання, встановлене частиною статті 216 КПК, що визнана неконституційною, у відповідність із Конституцією України та Рішенням Суду[10]. Таке відтермінування викликало ряд зауважень і запитань у суддів, зокрема М. Мельника, який, поряд з іншими застереженнями, висловив сумніви у можливості «привести у відповідність із Конституцією України та Рішенням Суду положення закону (нормативне регулювання), яке визнано неконституційним, а отже, втратило (втратить) чинність»[11].
З того часу КСУ неодноразово відтерміновував дату втрати чинності нормативними актами, проте не можна сказати, що завдяки цьому вдалося сформувати узгоджені підходи до реалізації відповідного повноваження. Так, однією з останніх, 11 червня 2020 року Конституційний Суд визнав неконституційною статтю 375 Кримінального кодексу України, зазначивши, що вона втрачає чинність через шість місяців з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення[12].
Тож не викликає сумніву, що застосування повноваження КСУ з приводу відтермінування дати втрати чинності неконституційного акта, яке в цьому випадку видається цілковито виправданим, потребує більш виваженої апробації, науково-практичного аналізу, особливо ретельної аргументації та визначення Судом чітких критеріїв як його застосування загалом, так і підходів до визначення конкретного періоду часу, на який продовжується чинність неконституційного акта. Суд мусить оцінювати вагу як негативних, так і позитивних наслідків відповідного рішення, розуміти механізми їх впливу на суспільні відносини, застосовувати це повноваження у всіх аналогічних обставинах, уникаючи кожного разу довільного, не аргументованого підходу. Інакше кажучи, необхідно напрацювати і надалі використовувати на практиці сталий тест на доцільність відкладення дати втрати чинності неконституційним нормативним актом. В його основі має лежати спосіб визначення ступеня (обсягу) суспільної шкоди від продовження чинності неконституційного акта ще на якийсь час і його порівняння зі ступенем (обсягом) шкоди, що буде завдана суспільству в разі виникнення нормативної прогалини після втрати чинності неконституційним актом[13].
Відповідно до статті 8 Конституції України її норми є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Отож, конституцієдавець нерозривно пов’язав реалізацію принципу прямої (безпосередньої) дії Конституції, забезпечення її верховенства з ефективним функціонуванням судової влади загалом, без якого виконання головного обов’язку держави з утвердження і забезпечення прав і свобод людини виконати не вдасться[14].
Загальновідомо, що «судова влада слабша серед трьох, і вона ніколи не зможе успішно протистояти будь-якій з інших двох, тому потрібно проявити найбільшу турботу, щоб дати їй можливість захиститися від них. Це так само доводить, що, хоча в окремих випадках суди можуть утискати, від них ніколи не буде виходити загроза свободі народу, звичайно, це твердження справедливе тільки, поки судова влада по-справжньому відділена від законодавчої та виконавчої… Про свободу не може бути й мови, якщо судова влада не відділена від законодавчої і виконавчої властей»[15].
З цього приводу Венеційська комісія відзначила, що «дотримання Конституції не може обмежуватися буквальним виконанням її оперативних положень. Метою цих положень є забезпечення безперебійного функціонування установ на основі їхньої відданої співпраці. Глава Держави, Парламент, Уряд, судова влада служать спільній меті – захисту інтересів країни в цілому, а не вузьким інтересам окремої установи чи політичної партії, яка призначила особу на посаду. Навіть якщо установа має владні повноваження, завдяки яким вона здатна впливати на інші державні установи, вона має це робити з урахуванням інтересів держави в цілому, у тому числі інтересів інших установ і членів парламентської меншості»[16].
Отже, справа П. Марго, незважаючи на неоднозначність факту громадянства скаржниці, вкотре засвідчила визнану вагу конституційного права особи на судовий захист в Україні. Фактично застосований принцип пропорційності дає належне підґрунтя для висновку, що менш важливі потреби оптимізації судових чи досудових процедур не повинні посягати на фундаментальні елементи правовладдя, ставити під сумнів ключові принципи демократичного правового суспільства.
Як зазначає О. Скрипнюк, обмеження прав і свобод людини – це передбачений Конституцією та законами України режим тимчасового загального або конкретно-індивідуального призупинення чи звуження обсягу визначених і гарантованих Основним Законом прав і свобод в інтересах забезпечення прав інших людей, а також забезпечення національної безпеки і оборони України[17]. Крім того, забезпечення балансу між державою та людиною не може посягати на сутнісний зміст прав людини й основоположних свобод (the very essence of the right). Цей баланс забезпечується через мистецьке поєднання конституційних принципів, які можуть конкурувати та корелюватися між собою. Зокрема, принцип пропорційності, який має подвійне значення у вузькому розумінні, виконує роль балансира між цінностями і принципами права. У широкому розумінні принцип пропорційності визначає легітимність втручання публічної влади у приватну автономію особи на основі закону, якщо існує нагальна необхідність такого втручання у демократичному суспільстві за допомогою адекватних засобів, що відповідають законній меті.[18]
Чи на часі було, в умовах активної війни, виносити рішення по справі громадянки країни-агресора – питання складне, неоднозначне і по суті – політичне. Напевно, Конституційний Суд міг би врахувати цю чутливу обставину та можливу (яка й виникла) негативну реакцію на неї як правничої спільноти, так і ширших верств українського суспільства. Не виключено (особливо з врахуванням доконаного відтермінування втрати чинності неконституційної норми законодавства), що відсутність поспіху з ухваленням цього рішення здійснила б більш продуктивний вплив на процес досягнення титульної мети з утвердження конституційного права на судовий захист в Україні. Але щоб переконливо визначитися в цих сумнівах, слід дочекатися неминучої перемоги України в боротьбі проти агресора, аби вщухли справедливі емоції і настала вже давно затребувана атмосфера безстороннього наукового аналізу складних юридичних питань.