Постановка проблеми. Аналізуючи рівень наукового та нормативного врегулювання вітчизняних відносин у сфері професійного спорту, а також намагаючись забезпечити захист інтересів спортсменів, врегулювання тренерських інституцій, арбітражу, конфліктів у спорті та процедур їх вирішення, покращення правових інструментів захисту національних спортивних інтересів України на міжнародній арені, вбачаємо необхідність проведення загальнотеоретичного дослідження спортивного права як цілісного утворення і визначення його місця в правовій системі України. Досліджуючи українську наукову літературу, можемо спостерігати лише окремі фрагментарні аспекти функціонування спортивного права, що лише підкреслює необхідність введення спортивного права як комплексної галузі законодавства.
Право особи на спорт гарантується низкою міжнародно-правових актів, зокрема відповідно до Загальної декларації прав людини право на спорт трактується як складова «участі в культурному житті суспільства»[1]. Дане правовідношення також було проголошено правом людини в Європейській спортивній Хартії, яка за головну мету окреслює керівництво урядами у розробці та впровадженні правових і політичних рамок для спорту, що підкреслюють численні індивідуальні та соціальні переваги (зокрема для здоров’я, інклюзії та освіти), а також дотримуються та сприяють цінностям прав людини, демократії та верховенства права, як це закріплено у відповідних стандартах Ради Європи[2], Міжнародній декларації про права людини та спорт, яка підтримує фізичну активність і спорт для всіх як фундаментальне право кожної людини[3], Міжнародній хартії з фізичного виховання, фізичної активності та спорту, що підтверджує фундаментальність прав на фізичне виховання, фізичну активність та спорт[4] та Олімпійській хартії, суть якої зводиться до гарантування кожному можливості займатися спортом, без будь-якої дискримінації, в дусі Олімпізму, взаєморозуміння, дружби, солідарності та чесної гри[5].
Відтак держави-члени, які ратифікували відповідні правові договори, пов’язані з охороною та гарантуванням основоположного права особи на спорт, зобов’язуються забезпечувати відповідні права та подавати періодичні звіти до уповноважених органів про свій прогрес у цьому. Однак огляд останніх звітів про прогрес держав-членів показує загальну неспроможність визнати статус спорту як права людини або визнати спортивне право за окрему галузь права. У зв’язку з цим конституційно-правове забезпечення права на спорт є надзвичайно актуальним питанням, яке потребує належної уваги та дослідження.
У науковій статті досліджено зміст, спрямованість та повноту конституційно-правового забезпечення права на спорт у контексті зарубіжних та національно-правових порядків. Результати цього дослідження можуть бути корисними політикам, юристам та іншим зацікавленим особам, які займаються захистом прав людини та сприянням розвитку спортивної політики в межах національного законодавства.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Концепт дослідження генезису спортивного права, нормативно-правового врегулювання змісту та соціального призначення спортивної політики держави складає наступне коло вітчизняних та зарубіжних вчених: В.П. Васькевич, О.Г. Дробницький, Ж. Карбоньє, М. Корнфорт, Р. Макларен, М.М. Марченко, Н.М. Пархоменко, О.В. Петришин, П.М. Рабінович, О.О. Шевченко, Ю.С. Шемшученко, О.І. Ющик та ін.
Метою статті є аналіз нормативно-правового регулювання права на спорт, характеристика змістовного та функціонального наповнення конституційної гарантії права на спорт.
Виклад основного матеріалу. У сучасному світі спорт є не лише важливим видом діяльності, а й важливим соціальним явищем, яке має велике значення для розвитку особистості та суспільства загалом. У багатьох країнах світу «спортивне право» вважається ще не досить розвиненою галуззю національного права, оскільки воно складається з елементів, які притаманні різним галузям права, як-от арбітражне, цивільне, трудове та фінансове. З іншого боку, галузь міжнародного спортивного права вже давно визнана і продовжує розвиватися. До прикладу, Г.Ю. Бордюгова розглядає спортивне право як міжнародне, яке водночас є галуззю права національного[6], тоді як О.А. Моргунов розглядає його як підгалузь адміністративного права, що не є самостійною галуззю національного права[7].
У межах наукової літератури склався підхід, згідно з яким нормативно-правову регламентацію права на спорт розглядають крізь призму двох складових:
- нормативно-правового регулювання у сфері спорту;
- регулювання «lex sportiva», що відноситься до комплексу нормативного регулювання, яке не обмежується лише правовими нормами. Це може охоплювати також саморегулювання в галузі спорту між його суб’єктами, локально-корпоративне регулювання в сфері спорту тощо[8].
Зазначимо, що рівень нормативно-правової регламентації права на спорт в рамках національного законодавства включає:
- Конституцію України, яка у контексті статті 22 право на заняття спортом проголошує важливою формою реалізації права на здоровий спосіб життя, що є невід’ємним правом людини на життя, яке гарантується статтею 27 Конституції.
- Закон України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 року No3808-XII, що окреслює загальні правові, організаційні, соціальні та економічні основи діяльності у сфері фізичної культури і спорту та регулює суспільні відносини у створенні умов для розвитку фізичної культури і спорту відповідно.
- Низку постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, що регулюють питання організації та фінансування спортивних заходів.
- Різноманітні нормативно-правові акти різних міністерств та відомств, які стосуються питань спорту.
- Нормативно-правові акти спортивних організацій, які визначають внутрішні правила та процедури проведення спортивних заходів та взаємовідносин між спортсменами, тренерами та іншими учасниками спортивного процесу.
Водночас зауважимо, що навіть попри концептуальні підходи щодо виділення спортивного права в окрему галузь права, динамічного розвитку спортивної політики, вбачаємо прогалину у відсутності нормативно-правового врегулювання права на спорт на конституційному рівні. Підкреслимо, що практика гарантування на законодавчому рівні та заразом відсутність прописаного у Конституції права на спорт є поширеною не тільки в межах національного законодавства. У конституціях багатьох держав не закріплено право громадян на спорт. Проте такі держави можуть забезпечувати реалізацію цього права через законодавство, національні політики та програми.
До прикладу, Сполучені Штати Америки не містять окремої статті в конституції, що визнає право на спорт, однак федеральне законодавство регулює різні прояви фізичної активності, включаючи закони про доступ до спортивних об’єктів, програми спортивної активності в школах та місцеві ініціативи з підтримки здорового способу життя[9].
Водночас більшість держав дотримуються позиції визнання права на спорт на конституційному рівні. До прикладу, Конституція Бразилії в Розділі 3 «Освіта, культура та спорт» проголошує обов’язком держави сприяння заняттям формальними та неформальними видами спорту як право кожної людини з належною увагою до:
I – автономії керівних спортивних організацій та асоціацій щодо їх організації та діяльності;
II – виділення державних коштів з метою сприяння на пріоритетній основі освітньому спорту та, в окремих випадках, спорту вищих досягнень;
III – диференційованого підходу до професійних і непрофесійних видів спорту;
IV – захисту і розвитку спорту, створеного в країні[10].
Висновки. Таким чином, право на спорт є одним з соціальних та культурних прав людини, що гарантує право кожної особи на доступ до фізичної активності та спортивної діяльності, зміст якого полягає в забезпеченні кожній людині можливості займатися спортом, отримувати користь для здоров’я та розвивати фізичні та психологічні здібності.
Водночас право на спорт є складовою частиною значно ширшого права на здоровий спосіб життя. Воно підтримує та розвиває фізичну та психічну стійкість, покращує загальний стан здоров’я, зменшує ризик розвитку різноманітних хвороб та сприяє збільшенню тривалості життя. Наповненість права на спорт може включати такі елементи, як доступ до спортивних споруд, територій та обладнання, можливість отримувати спеціальну підготовку та підтримку для участі у спортивних змаганнях та заходах, а також право на належні умови для спортивної діяльності та захист від будь-яких форм дискримінації.
Зміст та спрямування права на спорт можуть варіюватися в залежності від політики та практики кожної держави. Однак загалом дані заходи спрямовані на підтримку здорового способу життя населення, розвитку та скерованості національної спортивної політки та статусу держави на міжнародній арені.
Отже, окресливши фундаментальні засади спортивної політики держави, цілком логічно доходимо до висновку щодо існування у вітчизняній правовій системі конкретних прогалин, недостатнього правового врегулювання спортивної галузі права, а відтак стикаємося із актуальною та назрілою на даному етапі суспільного розвитку необхідністю проведення кодифікаційної роботи спортивної галузі права.
Резюмуючи, з огляду суб’єктивної позиції автора, включення права на спорт до Конституції України може каталізувати процедури захисту цього права і забезпечити доступ до спорту для всіх громадян країни. Даний припис також може простимулювати державні органи до розвитку інфраструктури та фінансування спортивних заходів, що позитивно відзначиться на здоров’ї та добробуті населення.