До конституційних цінностей традиційно прийнято зараховувати побудову суспільного життя в Україні на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Такі гарантії створюють середовище для активного формування політичних партій, які в умовах політичної багатоманітності повинні сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян та брати участь у виборах.
Хоч межі свободи політичної діяльності в сучасних державах конституційної демократії є широкими, плюралізм поглядів на загальнонаціональний вектор розвитку навіть в таких суспільствах підлягає певним обмеженням. Так, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (надалі – Конвенція) разом із свободою об’єднання з іншими особами передбачає допустимість встановлення законом обмежень цього права, які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб[1].
Конституції України (надалі також Конституція або Основоположний Закон) та іншим актам національного права також відомі заходи, які можуть застосовуватися до об’єднань громадян, у разі допущення ними істотних порушень. Проте до 2014 року українська правова система мала досвід припинення діяльності політичних партій лише з процедурних підстав. Йдеться про анулювання реєстраційного свідоцтва, наприклад, коли політична партія не висуває своїх кандидатів на вибори Президента України чи народних депутатів України протягом десяти років. Лише в період з 2014 по 2018 роки діяльність чотирьох політичних партій в Україні потрапила під заборону або була припинена через субстантивні порушення[2]. Ці процеси були пов’язані з забороною партій російського спрямування, очільники та члени яких сприяли анексії АР Крим та порушенням законодавства про заборону та засудження комуністичного та нацистського режимів.
Розпочатий 24 лютого 2022 року правовий режим воєнного стану розділив життя України та Українського народу на «до та після». Загроза втрати державності та ризик чергового поневолення північно-східним сусідом зуміли консолідувати націю та владу в цьому нелегкому протистоянні. Незважаючи на це, в українському суспільстві продовжили свою роботу деструктивні сили, які з ідеологічних або інших причин спрямовували свою діяльність на підрив внутрішньої єдності та згуртованості, зокрема, шляхом виправдання діяльності агресора. Про загострення проблеми свідчить повідомлення Міністерства юстиції про те, що на кінець червня 2022 року в Україні заборонили вже 10 «проросійських партій», заборона ще семи – у процесі[3].
Водночас, як виявилося після початку війни, ні українське законодавство, ні інституційна система не були готові оперативно реагувати на виклики, що виникли у сфері політичної свободи громадян, в першу чергу – діяльності політичних партій. Для підтвердження цієї тези пропонуємо розглянути законодавчі та інституційні зміни, які відбулися у сфері свободи політичної діяльності після 24 лютого 2022 року. Передісторією таких змін можна вважати Указ Президента України (далі – Президент) від 19 березня 2022 року No 153/2022, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України (далі – РНБО) від 18 березня 2022 року «Щодо призупинення діяльності окремих політичних партій»[4].
Цим рішенням Президент та РНБО на період дії воєнного стану призупинили будь-яку діяльність в Україні окремих політичних партій «проросійського» спрямування[5]. Хоч таке рішення отримало позитивну оцінку більшості співвітчизників[6], запроваджені заходи потребують фахової юридичної оцінки. Так, у наукових виданнях уже висловлена думка про те, що очевидним недоліком рішення РНБО є відсутність у ньому як чітких аргументів щодо призупинення діяльності кожної окремо з політичних партій, так і обґрунтування, які саме дії конкретної політичної сили дають підстави для застосування до неї обмежувального впливу держави[7].
Водночас, з огляду на важливу роль політичних партій у забезпеченні плюралізму та належного функціонування демократії, будь-який захід, який вживається проти них, впливає як на свободу об’єднання, так і на демократію у відповідній державі[8]. Тому не випадково у Керівних принципах Венеційської комісії щодо заборони і розпуску політичних партій зафіксовано, що правові заходи, спрямовані на заборону політичних партій, повинні бути результатом судового рішення та мати надзвичайний характер, а також відповідати принципу пропорційності[9].
Неодноразово звертаючи увагу на цей Указ у справах про заборону політичних партій, Восьмий апеляційний адміністративний суд наголошував, що це рішення Президента прийняте «в умовах прямої військової агресії з боку Російської Федерації, з урахуванням антиукраїнської політичної та організаційної діяльності, пропаганди війни, публічної заяви та закликів до зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, реальної загрози порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, а також дій, спрямованих на незаконне захоплення державної влади, демонстрації проявів колабораціонізму, насильства, зважаючи на програмні та статутні цілі, що містять антиукраїнську позицію, поширення відомостей про виправдування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України окремими політичними партіями»[10].
Проте ні Конституція, ні Закон України «Про політичні партії в Україні» не передбачають такого механізму захисту конституційних цінностей від окреслених загроз як призупинення діяльності політичної партії. Розглядаючи «призупинення» відповідних об’єднань автономно, не можна виключати, що із врахуванням фактичних обставин (наприклад, тривалості) таке призупинення може бути визнано способом приховання припинення об’єднання. Своєю чергою, стаття 19 Основоположного Закону вимагає, щоб органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи діяли лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами.
З одного боку, винятків з цього правила навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану не передбачено. З іншого – стаття 64 Конституції допускає встановлення окремих обмежень прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень в умовах воєнного або надзвичайного стану. Слід врахувати, що пункт 5 частини першої статті 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» передбачає, що в Указі Президента про запровадження воєнного стану зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв’язку із введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень[11]. Тому хоча стаття 64 Основоположного Закону передбачає можливість встановлювати додаткові обмеження прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану, сам лише факт запровадження одного з таких правових режимів не є достатньою правовою підставою для їх застосування.
Наведене зумовлює необхідність аналізу наступних положень Указу Президента від 24 лютого 2022 року No 64/2022 «Про запровадження воєнного стану» (із наступними змінами):
«У зв’язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 – 34, 38, 39, 41 – 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану[12]».
Привертає увагу той факт, що в переліку статей Розділу ІІ Конституції «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина» відсутні статті, які встановлюють конституційні засади утворення, діяльності та заборони політичних партій в Україні. Зокрема, в Указі Президента не встановлено додаткових обмежень щодо статті 37 Конституції, яка передбачає можливість заборони політичних партій виключно в судовому порядку[13], а стаття 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» передбачає лише повноваження глави держави порушувати питання про заборону діяльності політичних партій.
Наведене дозволяє стверджувати, що навіть в нинішніх умовах воєнного стану конституційність рішення глави держави та РНБО щодо призупинення діяльності окремих політичних партій є дискусійним. Адже відсутність в законодавстві підстав та порядку призупинення діяльності політичних партій ставить під сумнів дотримання принципу верховенства права, який, на думку Конституційного Суду України (далі – Конституційний Суд), вимагає законодавчого закріплення механізму запобігання свавільному втручанню органів публічної влади при здійсненні ними дискреційних повноважень у права і свободи особи[14].
Уже 3 травня 2022 року набрали чинності зміни до статті 60 Закону України «Про регламент Верховної Ради України», яка містить згадку про «затвердження Президентом України рішення Ради національної безпеки і оборони України про зупинення діяльності політичної партії», що має наслідком зупинення у Верховній Раді України діяльності депутатської фракції, яка утворена такою партією[15]. Проте і тут не все просто. Адже окрім того, що норми набрали чинності після прийняття відповідного рішення главою держави, виданий в лютому Указ Президента використовує поняття «призупинення діяльності», в той час як у наведених змінах йдеться про «зупинення діяльності».
Можемо припустити, що рішення Президента було лише тимчасовим та вимушеним кроком для збереження конституційних цінностей (незалежності, територіальної цілісності) в умовах цілком реальної загрози їх знищення. Позаяк навіть такі обставини не дозволяють органам публічної влади використовувати «напівправові» інструменти для вирішення складних питань. Наведене також дозволяє підтвердити висновок, що законодавство виявилося не готовим до викликів, які готувала повномасштабна війна, що спонукало органи влади гнучко реагувати та приймати рішення.
Тому перша спроба привести Закон України «Про політичні партії в Україні» до воєнних умов та вимог належної правової процедури відбулася 15 березня 2022 року, коли набрав чинності Закон No 2107-IX[16]. Ці зміни полягали у забороні діяльності політичної партії у разі засудження її уповноважених осіб за вчинення кримінального правопорушення проти основ національної безпеки України, передбаченого статтею 111-1 Кримінального кодексу України (колабораційна діяльність). Проте таку зміну слід оцінювати досить критично. Адже засудження особи є результатом кримінального провадження, яке є тривалим і складним процесом, що аж ніяк не сприятиме оперативності в питанні обмеження політичної діяльності «проросійських» об’єднань. Тому уже наступного дня, 16 березня, набрали чинності положення Закону No 2109-IX, які замість згаданої підстави для заборони політичної партії передбачили – «поширення відомостей, що містять виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України»[17].
Варто звернути увагу, що в Конституції ні першу, ні другу підставу заборони політичної партії не згадано. Натомість у статті 37 зазначено, що:
«Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на (1) ліквідацію незалежності України, (2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, (3) порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, (4) підрив її безпеки, (5) незаконне захоплення державної влади, (6) пропаганду війни, (7) насильства, (8) на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, (9) посягання на права і свободи людини, (10) здоров’я населення, забороняються»[18].
Загальновідомо, що норми Конституції є нормами прямої дії. На думку Конституційного Суду, пряма дія норм Конституції означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст[19]. Тому не можна виключати, що в майбутньому можуть з’явитися зацікавлені особи, які бажатимуть оскаржити описані зміни законодавства як такі, що передбачають додаткову підставу для обмеження здійснення політичної діяльності. Роблячи крок на випередження, пропонуємо проаналізувати це питання у світлі цінностей конституціоналізму та європейських стандартів.
З одного боку, усталена практика тлумачення Конвенції та Конституції виробила позицію, що підстави обмеження прав людини слід інтерпретувати максимально вузько задля уникнення свавілля. З іншого – складно погодитися із тим, що сама лише наявність в Законі підстави, яка текстуально не відображена в Конституції, робить її такою, що не відповідає Основоположному Закону. У цьому контексті орієнтиром може бути Рішення Конституційного Суду від 16 липня 2019 року No 9-р/2019, яке стосувалося Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Цим Законом, серед іншого, заборонено утворення та діяльність політичних партій, які пропагандують комуністичний та/або націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарні режими та їх символіки[20].
З’ясовуючи легітимність мети оспорюваного Закону, Конституційний Суд чи не вперше в своїй практиці здійснив історичний огляд, а саме: становлення української незалежної держави, злочинів комуністичного та нацистського режимів в XX столітті. Це дозволило зробити висновок про «антигуманну, людиноненависницьку і агресивну сутність» цих режимів. На підставі цього Конституційний Суд встановив, що Україна має право обстоювати конституційні принципи, у тому числі й шляхом заборони пропаганди цих тоталітарних режимів та використання їхньої символіки[21].
Застосовуючи такий історичний підхід до оцінки сучасної війни РФ проти України, слід визнати за очевидне, що «за масштабами, підходами та ідеологічно РФ наслідує принципи, запроваджені фашистськими та нацистськими мілітаристськими режимами Гітлера, Муссоліні та інших»[22]. Тому під час вирішення питання про конституційність запроваджених у 2022 році обмежень щодо діяльності політичних партій, які поширюють відомості, що містять виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії РФ проти України, слід врахувати наступні позиції органу конституційного контролю:
«Політична партія, в установчих, програмних та інших офіційних документах якої містяться заклики до ліквідації української незалежної держави, порушення її територіальної цілісності або ж до іншої мети, що не відповідає демократичній сутності змісту Конституції України, не може бути легітимною, а для її легалізації в Україні немає юридичного підґрунтя»;
«Пропаганда комуністичного режиму, який зухвало й цинічно заперечував цінність людського життя та людської гідності, становить реальну загрозу для сучасної незалежної української державності. Виправдання комуністичного режиму та замовчування його злочинів створюють сприятливий ґрунт для мобілізації та об’єднання антиукраїнських сил, які прагнуть зруйнувати демократичний конституційний лад в Україні»;
«Для стабільності демократичного конституційного ладу держава може здійснювати конкретні заходи з метою його захисту. Європейський суд з прав людини наголосив на прийнятності концепції «демократії, здатної захистити себе».
Історики часто дискутують про циклічність історії, а біблійній проповідник Екклезіяст писав у своїй книзі: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем![23]». На жаль, російський тоталітарний режим підтвердив ці слова, повторивши чи не усі злочини комуністичного та нацистського режимів. Тому, застосовуючи уже апробовані підходи Конституційного Суду до сучасної ситуації, слід констатувати, що поширення відомостей, що містять виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії РФ проти України, є спробою виправдати заперечення конституційних принципів і демократичних цінностей, захист яких є обов’язком усіх органів державної влади, серед яких чільне місце займають: права і свободи людини і громадянина, незалежність та територіальна цілісність України.
Зауважимо, що у справі щодо заборони комуністичного та нацистського режимів Конституційний Суд обмежився дослідженням лише легітимної мети для встановлення конституційності оспорюваного правового акта. Розвиваючи позицію Суду в потенційній справі про заборону «російськоорієнтованих» партій, можна додатково розкрити інші критерії, необхідні для обмеження конституційних прав. Адже попередня практика як самого Конституційного Суду, так і Європейського суду з прав людини (далі – Євросуд) вимагають встановлення «передбаченості законом» та пропорційності (у практиці Євросуду цей критерій іменується «необхідність в демократичному суспільстві»). Зокрема, у Висновку від 24 грудня 2019 року No 9-в/2019 Конституційний Суд зазначив, що будь-яке втручання в права людини навіть за наявності легітимної мети, всупереч вимозі домірності, неодмінно спричинятиме скасування або обмеження прав і свобод людини. У світлі вимоги домірності варто згадати усталену позицію Євросуду, за якою рішучі заходи, такі як розпуск цілої політичної партії, можуть бути вжиті лише в найсерйозніших випадках, зокрема загрози політичному плюралізму або фундаментальним демократичним принципам[24].
Іншим аспектом, який потребує дослідження у світлі обмеження діяльності політичних партій, є інституційна система захисту засад конституційного ладу. Станом на лютий 2022 року усі справи про заборону політичних партій в Україні розглядав Окружний адміністративний суд міста Києва (далі також – ОАСК), належне здійснення судочинства яким тривалий час викликає сумніви. Зокрема, 30 липня 2020 року на веб-сайті Офіційного інтернет-представництва Президента було оприлюднено електронну петицію No 22/102742-еп «Щодо ліквідації Окружного адміністративного суду м. Києва», яку підтримало понад 25 тисяч громадян України. Автори петиції зазначали про повну втрату авторитету ОАСКу, зокрема через зміст опублікованих Національним антикорупційним бюро України в липні 2019 року та в липні 2020 року записів розмов керівництва цього суду[25].
Підтримавши цю петицію, глава держави вніс до парламенту законопроєкт про ліквідацію ОАСКу та утворення Київського міського окружного адміністративного суду[26]. Проте станом на час написання цієї статті законопроєкт опрацьовується в комітеті. З одного боку, це викликано гарантіями права на справедливий суд, які включають широкий спектр запобіжників від свавільного звільнення суддів. В умовах недостатньої зрілості сучасної правової системи України це не дозволяє оперативно вирішити питання із встановленням обґрунтованості пред’явлених суддям обвинувачень згідно зі стандартами належної правової процедури.
З іншого – після початку повномасштабної війни проблеми із діяльністю окремих політичних партій загострилися, а жодної впевненості в тому, що ОАСК зможе розглянути резонансні справи про їх заборону у відповідності до належної правової процедури (зокрема у розумні строки) не було. Крім того, як звертає увагу Б. Бернацький, в минулому розглядаючи справи про заборону політичних партій, ОАСК не дослідив практику Євросуду по цій категорії справ; не використовував трискладовий тест, зокрема не визначав, чи було втручання у свободу об’єднань необхідним у демократичному суспільстві тощо[27].
Шукаючи вихід із цієї ситуації та прагнучи уникнути описаних ризиків, законодавець забрав із виключної підсудності ОАСКу справи про заборону політичних партій. Відтепер ці справі як суд першої інстанції має розглядати апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, до якого належить місто Київ. Проте на період воєнного стану ці справи тимчасово підсудні апеляційному адміністративному суду в апеляційному окрузі, до якого належить місто Львів[28].
За період з 24 лютого 2022 року по час написання цієї статті Восьмий апеляційний адміністративний суд (далі – Апеляційний адміністративний суд або Суд) виніс понад десяток таких рішень. Важливим для цієї категорії справ є наявність конкретних, належно задокументованих доказів, які вказують на конкретні факти протиправної діяльності, яка, в розумінні Закону України «Про політичні партії в Україні», ставить під сумнів правомірність діяльності такої політичної партії та наділяє повноваженнями суб`єкта владних повноважень звертатись до суду про заборону діяльності такої партії[29].
Одна з перших справ про заборону політичної партії стосувалася політичної партії «Опозиційний Блок». Рішенням від 8 червня 2022 року Апеляційний адміністративний суд частково задовільнив позов Міністерства юстиції України та заборонив діяльність політичної партії «Опозиційний Блок». Звернемо увагу, що дослідники попередньої судової практики ОАСКу щодо заборони політичних партій вказували, що суди навіть контекстуально не звертались до статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод[30]. Своєю чергою у справі про заборону політичної партії «Опозиційний Блок» та інших політичних партій, Апеляційний адміністративний суд неодноразово звертався до практики Євросуду, що разом із оперативністю розгляду справи доводить правильність обраного законодавцем підходу щодо зміни підсудності.
Так, Апеляційний адміністративний суд обґрунтовував своє рішення у справі про заборону політичної партії «Опозиційний Блок», серед іншого, концепцією «демократії, що здатна сама себе захистити», напрацюваннями Євросуду щодо пропорційності втручання у свободу об`єднань (справу Refah Partisi (The Welfare Party) and Others v. Turkey). Окрему увагу Суд звернув на поведінку і заклики членів організації, щодо якої постало питання про припинення:
«Із відкритих джерел відомо, що після тимчасового захоплення Мелітополя російськими окупантами депутатка від політичної партії «Опозиційний Блок» ОСОБА_4 закликала мешканців співпрацювати з ними».
«у місті Каховка на Херсонщині озброєні військові Росії призначили кількох колаборантів «керувати» захопленим населеним пунктом. Окупанти повідомили, зокрема, що від сьогодні керувати містом буде ексдепутат Херсонської обласної ради від «Опоблоку».
Оцінюючи ці факти, Суд врахував, що будь-який обмежувальний захід, вжитий щодо політичної партії на підставі поведінки її членів, повинен бути підтверджений доказами, що відповідна особа діяла за підтримки цієї партії або що така поведінка була наслідком партійної програми чи політичних цілей. Досліджуючи матеріали справи, Суд встановив, що поведінка і заклики членів політичної партії не викликали осуду зі сторони керівництва партії, а навпаки – існувала мовчазна згода. Всупереч вимогам Статуту партія не вживала заходи впливу до своїх членів, коли згідно цього ж Статуту члени партії зобов`язані дотримуватись його вимог, Програми та інших внутрішніх документів партії. Тому Суд дійшов висновку, що виступи і дії членів партії стосуються партії загалом і формують цілісну картину розбудови політики, несумісної з концепцією демократичного суспільства. Відповідач у цій справі рішення не оскаржував[31].
У справі про заборону політичної партії «Союз лівих сил» відповідач також намагався відмежуватися від поведінки своїх членів, вказуючи, що індивідуальна відповідальність окремих членів партії не може бути перенесена на всю партію. Однак Апеляційний адміністративний суд слушно зауважив, що відповідач не надав доказів щодо вжиття заходів впливу партією до її членів, які провадили антиукраїнську діяльність і риторику, та засудження партією таких дій членів партії[32]. У цій справі відповідач подав апеляційну скаргу. Проте у її задоволенні було відмовлено. Підтримавши суд першої інстанції, Верховний Суд оцінював програмні цілі у зіставленні передусім з публічними висловлюваннями та діями лідерів та членів партії та ставленням до них самої партії. Як наголосив Суд, тільки так можна зрозуміти і оцінити справжню мету і суть діяльності політичної партії[33].
Аналізуючи справи про заборону політичних партій «проросійського спрямування» під час воєнного стану, можна прослідкувати певну типовість їх фактичних обставин. Так, у справі No П/857/9/22 Суд встановив, що лідер політичної партії «Наші» після початку повномасштабної війни «відстоював позицію країни-агресора щодо федералізації України, припинення військового конфлікту на Донбасі у вигідному для РФ руслі та капітуляції України у російсько-українській війні».
Як і в попередніх справах Суд встановив, що «будь-яких виступів на противагу висловам голови партії, члени партії не висловлювали ні у засобах масової інформації, ні у соціальних мережах чи інших загальнодоступних засобах комунікації». Тому Суд дійшов висновку, що «всупереч вимог Статуту партії заходи впливу до Голови Партії не вживались, хоча згідно Статуту, члени партії зобов’язані дотримуватись його вимог, Програми та інших внутрішніх документів партії, що відповідно свідчить про те, що поведінка та вислови Голови партії, які суперечать Статуту партії, не викликали зі сторони керівництва партії, її членів осуду чи спростування, а навпаки свідчать про мовчазну згоду з такими діями та висловами голови партії». Таким чином, Суд встановив існування реальної загрози зі сторони політичної партії «Наші» конституційному ладу та основним правам і свободам громадян України, державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України.
Цікаво, що в якості аргументу для такого висновку Суд зазначив, що в діях партії убачається виправдування окупаційних дій РФ у медійному просторі[34]. З одного боку, наведений факт віднедавна є самостійною підставою для заборони політичної партії. З іншого – такий підхід Суду опосередковано свідчить про те, що хоча Конституція такої підстави обмеження політичної діяльності не містить, названа в законі «додаткова» підстава лише конкретизує текст Конституції, не змінюючи його зміст.
Наведеного огляду достатньо, щоб помітити тенденцію до використання так званого принципу «мовчазної згоди» політичної партії із висловлюваннями її членів за відсутності жодної реакції з її боку. На думку Восьмого апеляційного адміністративного суду, це свідчить про згоду партії із позицією її члена. За такої умови пунктом IV Керівних принципів щодо заборони і розпуску політичних партій та подібних заходів передбачено, що жодна політична партія не повинна нести відповідальність за поведінку її членів. Будь-який обмежувальний захід, вжитий щодо політичної партії на підставі поведінки її членів, повинен бути підтверджений доказами, що відповідна особа діяла за підтримки цієї партії або що така поведінка була наслідком партійної програми чи політичних цілей. Якщо такий взаємозв’язок відсутній або не може бути встановлений, уся відповідальність повинна покладатися цілком лише на членів партії[35]. Тому застосування заходів відповідальності до політичних партій у зв’язку із діями їх членів може викликати подальші дискусії.
Розглядаючи цю категорію справ, Верховний Суд у справі NoП/857/1/22 взяв до увагу позицію Євросуду, за якою висловлювання лідерів партії та осіб, яких партія висувала кандидатами на виборах, визнаються такими, що відображають реальну політичну позицію партії. Розвиваючи такий підхід у світлі національного законодавства, колегія суддів вказала, що Закон України «Про політичні партії в Україні» суб’єктами такого утворення визнає громадян, які є прихильниками певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Тому партія – це не «фікція», а спільнота громадян-однодумців, вчинки і публічні висловлювання яких і дають розуміння, в чому полягає діяльність утвореної ними політичної партії, й на які реальні цілі вона спрямована. Тому публічна діяльність партійців, особливо тих, які займають керівні, провідні позиції в партії або є її загальновизнаними ідейними лідерами, не тільки «звужує» їхній приватний простір, що закономірно, але й покладає додаткову відповідальність за свої вчинки, а надто за свої ідеї та заклики, проголошені у публічному просторі[36].
Поширеним у цій категорії справ є врахування політичних програм відповідних політичних партій. Зокрема, в справі про заборону політичної партії «Держава» Восьмий апеляційний адміністративний суд встановив, що «в політичній програмі політичної партії задекларовані принципи політичної діяльності, які фактично відстоюють антиукраїнську політичну позицію країни-агресора РФ: всебічне об`єднання слов`янських народів як основи для інтернаціоналізму, надання російській мові статусу другої національної або статусу мови міжнаціонального спілкування, скасування закону про декомунізацію, блокування «втягування» України в НАТО …»[37].
Доречно звернути увагу, що Євросуд у своїй практиці не виключає можливості політичних партій вести дискусії про зміни конституційного ладу держави, оскільки навіть в таких випадках політичні партії продовжують користуватися захистом статті 11 Конвенції. Проте такий захист надається їм при дотриманні двох умов: 1) засоби, що використовуються партіями з метою зміни законодавства чи конституційного ладу, є законними і демократичними з усіх точок зору і 2) пропоновані зміни мають узгоджуватися із фундаментальними демократичними принципами. Таким чином, політичні партії, лідери яких закликають до застосування насильства чи вимагають змін, котрі в принципі несумісні з однією чи декількома засадами демократії або мають на меті знищити демократію чи обмежити права інших, не можуть посилатися на статтю 11 Конвенції як засіб захисту права на свободу об’єднання[38].
Наведена позиція Євросуду дозволяє зробити висновок, що самого встановлення факту наявності програмних цілей або дій політичної партій, які критикують конституційно-правовий порядок недостатньо для встановлення пропорційності заборони. Необхідним є також обґрунтування, що вони завдають шкоди самій демократії. У контексті справи про заборону діяльності політичної партії «Держава» Восьмий апеляційний адміністративний суд врахував численні випадки виправдовування її головою та членами російської агресії, дискредитації Збройних Сил України, виступів за референдуми щодо скасування декомунізації, надання російській мові статусу національної. На підставі цього Суд зробив висновок, що такі дії спрямовані на завдання шкоди державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України.
Складно не погодитися із Верховним Судом, який в іншій справі за подібних обставин зазначив, що політична партія, яка зареєстрована в Україні, і створена, як вимагається Законом, з метою формування і вираження політичної волі громадян, участі у виборах та інших політичних заходах (в Україні), однак яка в дійсності сповідує і пропагує антиукраїнські (проросійські) ідеї і сприяє у такий спосіб окупантам у втіленні їхніх намірів, становить реальну загрозу національній безпеці, конституційному ладу України, її суверенітету і територіальній цілісності[39].
Висновки. На початку війни ні українське законодавство, ні інституційна система не були готові оперативно реагувати на наявні виклики у сфері політичної свободи громадян, насамперед – діяльності політичних партій. Це спонукало органи влади гнучко реагувати та ухвалювати рішення. Зокрема, були прийняті закони, які забороняли діяльність політичних об’єднань, програма та дії яких спрямовувалися на виправдовування російської агресії. Крім того, були внесені зміни до інституційної системи запобігання діяльності таких партій (змінено підсудність справ про заборону політичних партій).
Такі зміни є вкрай важливими у світлі викликів сьогодення, оскільки поширення відомостей, що містять виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії РФ проти України, є намаганням виправдати заперечення конституційних принципів і демократичних цінностей, захист яких є обов’язком для усіх органів державної влади, серед яких чільне місце займають: права і свободи людини і громадянина, незалежність та територіальна цілісність України.
Що ж до тенденції судової практики, то в останніх рішеннях у справах про заборону політичних партій суди неодноразово зверталися до практики Євросуду, що разом із оперативністю розгляду справ доводить правильність обраного законодавцем підходу щодо зміни підсудності. Хоч окремі позиції суду першої інстанції в цій категорії справ можуть викликати подальші дискусії у світлі дотримання європейських стандартів у сфері політичних свобод, показовим є те, що усі проаналізовані рішення, які були оскаржені в апеляційному порядку, успішно пройшли перегляд у Верховному Суді. Останній лише підсилив аргументацію та зменшив рівень гостроти дискусій щодо правомірності заборони відповідних політичних утворень. Усе це є необхідним для утвердження України як демократичної та правової держави, у якій поняття «rule of law» є не просто гаслом, а непорушним принципом побудови державного та суспільного життя.