Десятки українських громадських організацій долучились до розслідування воєнних злочинів РФ в Україні. Про їх співпрацю з правоохоронцями, проблеми у зборі доказів та трактуванні нових злочинів – у матеріалі DW.
Станом на 16 березня українські правоохоронці зареєстрували вже понад 74 тисячі воєнних злочинів вчинених російською армією після повномасштабного вторгнення в лютому минулого року. Попри безпрецедентну роботу і завзяття слідчих, оперативників та прокурорів, їхню співпрацю із міжнародними слідчими органами, ці вражаючи масштаби змушують говорити про десятки років роботи із притягнення винних до відповідальності.
“Це робота на дуже-дуже довгу дистанцію до нашої, можливо, глибокої пенсії, на все наше покоління”, – зазначила у своєму виступі на міжнародній конференції United For Justice голова правління Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик.
ZMINA разом із трьома десятками інших неурядових організацій ще рік тому створили коаліцію “5-та ранку” метою якої став захист жертв російської агресії та притягнення до відповідальності вищого керівництва РФ та безпосередніх виконавців злочинів. Частина учасників коаліції веде подібну роботу ще з 2014 року та нині ділиться досвідом як з колегами з громадського сектору так і з правоохоронцями.
“Жодна країна ніколи не готувалася до розслідування всіх воєнних злочинів. В Україні в 2014 році такого досвіду теж не було, тому саме тут втрутилося громадянське суспільство”, – пригадує виконавчий директор організації Truth Hounds Роман Авраменко.
Ще з початку конфлікту на Донбасі його команда займалася документуванням воєнних злочинів та напрацюваннями змін до кримінального процесу. “Поступово українські прокурори, які працювали в постраждалих регіонах України, розвинули свою здатність повно та ефективно документувати ймовірні злочини. У 2019-21 роках ми спостерігали, що для громадянського суспільства залишалося дедалі менше роботи. Але рік тому ми знову потрапили в ситуацію, коли прокурори та слідчі нових постраждалих регіонів виявилися неготовими до ефективного розслідування і тому знову громадянське суспільство втрутилося”, – говорить Авраменко.
Партнерство між правоохоронцями та правозахисниками, за його словами, нині перебуває “у самому розпалі”. Неурядові організації збирають свідчення жертв злочинів через власні “гарячі лінії” допомоги постраждалим та безпосередньо на місцях, діляться даними з державними органами через спеціально створену електронну базу даних та подекуди ведуть навіть власні розслідування. Особливо, коли йдеться про абсолютно нові з точки зору кваліфікації напрямки для українських слідчих.
Тетяна Печончик наводить приклади примусової депортації, яку не завжди вважають воєнним злочином не тільки правоохоронці, але й самі потерпілі. “ZMINA задокументувала 233 факти депортації у польових місіях за кордоном чи, наприклад, в прикордонних селах Харківської області. І, спілкуючись з людьми, ми виявили, що майже ніхто з них не повідомляв правоохоронним органам. Часто люди просто не розуміють, що з ними стався злочин, бо примусове виселення замасковане під евакуацію”, – розповідає вона.
Іще складнішою є ситуація із затриманими на окупованих РФ територіях підпільниками, журналістами, активістами та іншими учасниками руху опору, розповідає голова правління організації “Кримська правозахисна група” Ольга Скрипник. Про зникнення цих людей нерідко вдається дізнатися тільки від родичів, російськи спецслужби почасти не висувають затриманим жодних офіційних обвинувачень, позбавляючи права на хоч якийсь юридичний захист. Тому неурядові організації – чи не єдині, кому вдається віднаходити таких в’язнів через власні мережі контактів у російських тюрмах.
“Нам відомо вже про щонайменше 110 людей, які перебувають у новому, спеціально облаштованому слідчому ізоляторі в Сімферополі, але можливості верифікувати і знайти цих людей значно обмежені, багатьох Росія не хоче офіційно визнавати полоненими, що фактично унеможливлює їх звільнення”, – говорить правозахисниця.
Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації (ІМІ), який вже багато років фіксує правопорушення проти журналістів і з початку повномасштабного вторгнення зафіксував уже понад півтисячі злочинів щодо медіа, звертає увагу на нову класифікацію інформаційних злочинів РФ.
“На жаль, роками ми вживали некоректний термін – “дезінформація” – коли говорили про російську пропаганду, забуваючи про те, що це, по суті, крайня форма мови ворожнечі. Цього року вона стала надзвичайно агресивною, це вже прямі заклики до геноциду, до бомбардування цивільних об’єктів, до убивства українців, і все це можна простежити навіть до путінських доктрин”, – пояснює вона.
ІМІ намагається зафіксувати випадки агресивної пропаганди як злочин, але стикнулась із відсутністю відповідників навіть у міжнародному законодавстві. “Я розумію, що це є злочини проти людяності, що є злочин агресії, але ніде не описаний інформаційний компонент цього злочину. Тому перед нами стоїть виклик його, щоб ці пропагандисти отримали справедливе покарання, в тому числі на міжнародному рівні”, – говорить Романюк.
Із схожою проблемою стикнулись й українські екологи, які намагаються документувати доволі незвичний, навіть для міжнародного права злочин екоциду. “Його кваліфікація пронизана оціночними судженнями. Наприклад, “широка шкода довкіллю” одними науковцями трактується виходячи із критерію понад 100 тисяч квадратних метрів знищеного довкілля, а іншими – від 44 тисяч квадратних метрів”, – говорить юристка неурядової організації “Екологія-Право-Людина” Соломія Баран, жаліючись, що відсутність міжнародної практики не дозволяє подекуди навіть сформувати склад злочину.
За її словами, експерти-екологи стикаються з чи не найбільшими проблемами з доступом до збору доказів – через високу мінну небезпеку, зокрема, в лісах та інших природних об’єктах. “Та навіть якщо ми збираємо проби, то стикаємося з наступною проблемою: українські лабораторії практично не забезпечені потрібними реагентами. І спроможні зробити досить малу кількість експертиз. Наша організація, наприклад, надсилала деякі аналізи в науковій інституції Берну, проте для загальної картини цього дуже мало”, – зазначає Баран.
Налагодження ефективної співпраці з правоохоронцями лишається чи не найпріоритетнішою проблемою для неурядових організацій. Так, організація Truth Hounds останні дев’ять років не тільки збирала докази для міжнародних доповідей, але й намагалася впроваджувати серед українських слідчих та прокурорів нові інструменти документування та ведення слідства. “Та робочі місця багатьох прокурорів і досі буквально завалені тисячами й сотнями папок з паперами”, – зазначає Роман Авраменко, виконавчий директор Truth Hounds.
Через особливості кримінально-процесуального законодавства зібрані неурядовими орагнізаціями матеріали й досі не завжди можна долучити до офіційних кримінальних розслідувань. “Наприклад, для того, щоб долучити до матеріалів справи відео з YouTube чи статтю будь-кого з журналістів, потрібна величезна купа процедур, і нерідко це в суді визнається неналежним доказом”, – зазначає Ольга Решетилова, співзасновниця Медійної ініціативи за права людини.
Засновниця громадської орагнізації “МінЗмін” Анастасія Апетик пояснює: в Україні досі немає єдиної процедури визначення цілісності цифрових доказів, а також усталеної процедури ідентифікації свідка, який такі докази надає. “Ніхто не аналізує ризики передачі цифрових доказів, наприклад, через месенджери”, – додає вона, зазначаючи, що значна кількість листувань правозахисників та громадських активістів, які протягом останнього року виїздили з окупованих територій в подальшому виявились зламаними.
Для вирішення цієї проблеми Асоціація правників України активно просуває мобільний застосунок для фіксації злочинів eyeWitness to Atrocities, розроблений за ініціативи Міжнародної асоціації юристів (IBA). Застосунок унеможливлює підробку фото чи відеодоказів, адже одночасно фіксує координати місця зйомки і завантажує усі данні на захищенні сервери IBA, пояснює запорізький адвокат Дмитро Гладкий.
Джерело: DW